ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

47

  Перше, що я побачила, коли прийшла до тями, – було лице незнайомця: худе й бліде, неголене та вкрите зморшками, проте не старе. Каламутні й банькаті очі мали чи то сірий, а чи блакитний колір і дивилися на мене… ласкаво. Цей чолов’яга нахилився і просунув ліву руку мені під потилицю, піднімаючи мою голову – другою ж підніс до мого рота неглибоку посудину без вушок, змушуючи потроху пити теплий гіркуватий відвар.
  Я пила. Слухняно пила, аж доки усвідомила, що довкола вже геть розвиднилося і що крізь крони дерев наді мною пробивається сонячне проміння. Продовжуючи малими ковтками пити невідомо що, я второпала нарешті, що цей добродій мені знайомий, адже я бачила його невдовзі після того, як знепритомніла через отруйну рослину, якою поранилася…
  Похлинувшись, я різко відвела руку чоловіка від свого обличчя, ледь не вибивши посудину з відваром на землю і прохрипіла, кашляючи:
  – Ти хто… такий? Що ти тут… робиш?!
  Чоловік примирливо виставив руки перед собою, ніби захищаючись і проказав швидко:
  – Я лише допомагаю, заспокойся. Я мандрівник, як ти і твій друг.
  – Що ти змусив мене випити?
  – Ліки. Вони виведуть отруту чорнотруйника з твоєї крові і ти знову добре почуватимешся.
  Я потамувала новий приступ кашлю і затулила рот долонею, не розуміючи, як могла слухняно ковтати оту гірку землисту рідину? Хотіла спитати ще щось, але збагнувши, що лежу на одному із солом’яників, які служили нам з Теодором замість ліжок в дорозі – злякано роззирнулася, шукаючи поглядом того ж таки Теодора. Помітила його на тому ж місці, де й лишила вночі, але тепер щось з ним було не так: я не бачила його обличчя.
  – Що ти?.. Що з ним?!
  Наш благодійник знову квапливо відказав:
 – Заспокойся, заспокойся. З ним усе добре! Хлопець вже навіть приходив до тями, але ще дуже слабкий.
  Отакої! Тео, виявляється, і досі живий.
 Я шарпнулася і спробувала підвестися, проте в голові мені запаморочилося, в очах потемніло, а повітря, яке я різко хапнула ротом – ніби застрягло в горлі, так і не діставшись легень. Отой добродій миттю опинився поряд і лагідно склавши мої руки на грудях, мов у небіжчиці – вклав мене на спину і прошепотів, ніби заколисуючи:
  – Тепер треба спати. Мііііцно спати, бо тільки сон зцілить тебе!
  Скоряючись цьому голосу, я чемно стулила повіки.

*****

  Перше, що побачив Теодор, коли отямився – було моє обличчя. І добре, що моє, бо якби побачив над собою худе кістляве лице нашого рятівника, то не певна, що стримався б, як я – і з переляку не зацідив по ньому кулаком з усієї сили. Моргнувши кілька разів, принц нарешті чітко розгледів, хто перед ним, і видихнув:
  – Це ти…
  – Я. А хто ж іще?
  Він насилу промовив пошерхлими вустами лише два слова, а мені вже аж дух перехопило від самого звуку цього голосу. Голосу, який минулої ночі я й не сподівалася почути колись знову. Реміс – так звали нашого рятівника, – пішов шукати ще якісь чудодійні трави, бідкаючись, що мусить заглибитися далі в лісові хащі, але я добре пам’ятала його настанови, тому як тільки Теодор отямився – я швидко налила в посудину ще теплий відвар, підвішений у казанку над тліючим багаттям, – і змусила принца спершу випити все до краплі, а тоді вже дозволила ставити питання. Питань, до слова, було чимало.
  – Тут був чоловік… Дивакуватий такий. Де він?
  Я знизала плечима, поправляючи лівою рукою пов’язку на його голові і відказала спокійно:
 – Пішов шукати цілющі трави для подальшого твого лікування. Заприсягся не залишити нас, доки повністю не поставить тебе на ноги.
  – Гммм…
 Спадкоємець Лотрії на мить прикрив повіки, ніби прислухаючись до своїх відчуттів, а тоді раптом смикнувся всім тілом і майже крикнув, злякано витріщившись на мене почервонілими очима, а точніше – правим оком, бо ліве через набряклий синець досі лишалося вузенькою щілинкою:
  – Мене що – лікували магією?! Той… Ледо, той дивак – чаклун? Кажи правду!
 Й собі сіпнувшись через таку його бурхливу реакцію, я все ж м’яко натиснула лівою рукою на Теодорове плече і змусила лягти знову.
  – Заспокойся, гаразд? Реміс не чаклун! Він цілитель, травник. Чому взагалі ти подумав, що видужав завдяки магічному впливу? Якби це було так, то ти вже за годину-дві був би як новенька монета.
  – Але я й почуваюся на диво добре з огляду на те, що ті покидьки перелічили мені всі кістки, тому й подумав про магічне зцілення. Ледо, адже в мене геть нічого вже не болить. Нічогісінько, Ледо!
  Якщо чесно, то я не була певна, чи лише травами отой Реміс послуговувався у своєму цілительському ремеслі, проте трохи поспілкувавшись з ним – вирішила, що він чесна людина і не має лихих намірів. На зауваження принца я лише спокійно мовила:
  – Вважай, що він дуже вправний цілитель і нам неабияк пощастило зустріти його в лісі посеред ночі.
 Тео Денлок непевно кивнув, а тоді глянув на мою праву перев’язану руку і спитав тихо, здивовано звівши брови:
  – Ти хіба теж поранилася?
 Я недбало кинула погляд на свою долоню, де від чималої ґулі стараннями Реміса лишився тепер тільки малий прокол і всміхнулася:
  – Ет, не зважай: то я просто намагалася тебе врятувати.
  Принц теж всміхнувся і мовив ледь чутно, потягнувся долонею до моєї щоки:
  – Ти і врятувала, принцеско.
 Я зніяковіла і спромоглася лише кивнути, бо горло раптом здавили сльози і якби я спробувала відповісти словами, то напевне розревілася б, як дурепа якась. Ми помовчали, думаючи про одне і те ж саме: моє майбутнє чи… наше? Теодор порушив мовчанку першим:
  – Отже, ми таки вціліли у цій пригоді.
  – Так.
  – І куди нам податися далі?
  – Не знаю, але мені б хотілося опинитися десь, де море квітів і море… тебе.
  «Щооо?! І коли це я навчилася вигадувати подібні… дурниці? Це все вплив драконячої сутності, не інакше»
  Мій наречений, що попри все досі лишався дуже навіть живим, підморгнув мені і не розсміявся з моїх слів, які я вже подумки заприсяглася ніколи більше йому не говорити:
  – Море «мене» у тебе вже є, ну а квіти… Квіти я згодом десь назбираю.