ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

46

  Беручи до уваги всю паскудність ситуації, у якій ми з принцом Лотрії опинилися, – то я гадаю, що зробила більш ніж достатньо.
  Чимало зусиль мені вартувало не розревітися одразу ж і не вдаритися в істерику біля його нерухомого тіла. І не менше зусиль вартувало відганяти від себе думку, що я, можливо, на оцих наспіх зроблених ношах волочу до лісу вже мертвого Теодора, сподіваючись притаїтися десь неподалік від якогось джерельця, щоб розвести багаття, назбирати трохи цілющих трав і спробувати надати йому хоч якусь допомогу.
  Ноші, які я зуміла зробити з сухих цурпалків та гілок, знайдених неподалік та примудрилася припрягти до гнідка – зовсім не пом’якшували волочіння по кам’янистій дорозі, хоч я і накрила їх зверху солом’яниками. Я мусила квапитися, якщо хотіла спуститися з пагорба, на який принесла нас і сховатися в ближньому ліску до того, як все довкола вкриє темрява.

*****

  І все ж істерики чи непереборної паніки мені уникнути не вдалося.
  О, я трималася якийсь час, продовжуючи робити все, що в моїх силах!
 Для початку мені вдалося дістатися до лісу якраз тоді, коли місяць на небі завис над нашими головами у всій своїй блідій красі. Розрізняти шлях попереду стало майже неможливо, тому я запалила один із завбачливо куплених принцом ще в Кілосі смолоскипів і продовжила вести гнідого коника за собою, намагаючись не зважати на тремтіння, що потроху оволодівало всім моїм тілом. Ні, ні і ще раз – ні! Ще не час мені здаватися…
  Моя віра у власні сили та везіння значно зросла, коли я знайшла таки, не дуже й заглибившись у лісові хащі, струмочок з прохолодною водою, та оскільки місцевість біля нього виявилася горбистою і всіяною камінням та ще якимось сміттям, – то розміститися там на ніч з Теодором на ношах було б вельми незручно. Зрештою не так вже й далеко від джерела води я зуміла розчистити місце для ночівлі, де згодом розвела багаття, (щастя, що сухого хмизу довкола не бракувало і неабияка удача, що я взагалі зуміла це зробити, хай і промучилася якийсь час), та зняла наші скромні пожитки зі спини коня, даючи й тому відпочити.
  А тоді мене потроху взялася затискати в своїх крижаних пазурах безнадія.
  Обмивши лице принца водою, я в непевному світлі смолоскипів вирішила, що тепер він має не такий вже і побитий вигляд, проте я й досі не знала, наскільки серйозними були його травми. Враховуючи те, що цілителька з мене така собі – з’ясувати реальний стан здоров’я Теодора найближчим часом не виявиться можливим.
  І все ж він досі слабко дихав та залишався теплим на дотик, а це – які не які, а ознаки життя, тому я й надалі боротимуся за кожен удар його серця, скільки стане моїх сил!
  Азіл вмів заговорити кровотечу.
І вмів замовити гарячку та пришвидшити зростання зламаних кісток – я ж такого не вміла, хоча магік і пробував мене навчити. Соромно зізнатися, та в цілющих травах та рослинах я теж не дуже тямила, оскільки займаючись переважно садівництвом – надавала перевагу тому, що яскраво цвіло і мало приємний аромат. Зрештою, на гадку мені прийшло тільки листя мандрівця, через що я відчула повніше всю глибину своїх нікчемних цілительських вмінь. Як же, трясця, тут допоможе мандрівець?! Навіть дітлахи, бавлячись і отримуючи синці та дрібні подряпини знали, що то лише приказка така – «як розбив колінце, то приклади мандрівця», тому й обліплювали ранки ніжно-зеленими листочками, помережаними павутинкою темніших жилок. Дурна! Яка ж я дурна і яка ще дитина.
  Та все ж я знайшла в собі сили відійти недалеко і, освітлюючи шлях смолоскипом – спробувала пошукати попід ближніми кущами й деревами ті трави й рослини, які впізнавала напевне. На кожному кроці, нахиляючись і вдивляючись у зелень під світлом смолоскипа натикалася я на клятого мандрівця знову й знову, аж коли, не витримавши і не знайшовши нічого справді вартісного – сердито насмикала жменю тих листків. А що? Помию їх у джерельній воді, потім добряче розімну у долонях, щоб аж сік пустили – і вкрию тією «кашкою» садна і синці Теодора. Це все ж краще, ніж нічого не робити!
  І я заходилася, увіткнувши смолоскип поряд із собою у землю, повзати накарачках і висмикувати листки мандрівця, збираючи їх у поділ своєї сукні. Робила це з таким завзяттям, що не відразу й відчула, як праву мою долоню зненацька щось кольнуло, ніби вжалило. Чомусь я була певна, що то не кропива мені трапилася у темряві серед заростів!
  Намагаючись не панікувати, я піднесла руку до світла і пильно оглянула: шкіра була трохи забруднена землею, що при корінні рослин зберігала вологу – і вкрита соком, що рясно витікав із особливо великих та м’ясистих стеблин, проте ніякої рани чи ж найменшого проколу або почервоніння я не помітила. То що ж мені так пекло й боліло на долоні трохи нижче під великим пальцем?
  Намагаючись не витрусити із «кишеньки», в яку перетворила поділ сукні – нарване листя мандрівця – я обережно пройшла до джерела і найперше добряче помила руки, а тоді знову присвітила на праву долоню і… затамувала на мить подих, усвідомивши халепу, в яку втрапила на додачу до решти своїх халеп. Тепер на чистій білій шкірі добряче виднілася ґулька завбільшки з черешню, яка, до того ж, боліла й пекла ще дужче. На всіх богів! Невже я примудрилася вхопитися у темряві за якусь отруйну рослину? І наскільки ж отруйну?!
  Схоже, рослина та виявилася неабияка шкідлива, бо мені вистачило сил тільки на те, щоб помити зібране для Теодора листя, та коли я сіла поряд з ним і спробувала розтерти мандрівця у долонях, то не тільки не змогла цього зробити через біль у правій пораненій руці, а й тому, що тіло раптом перестало мене слухатися. А потім і зір зробився розмитим і нечітким, шкіра стала гарячою, а в голові наростав пульсуючий біль і запаморочення…
  Знаю, що подібний стан дуже скидався на те, як я почувалася перед перетворенням на драконицю. Я й сама б так подумала, якби не наявна болюча ґуля на долоні. В моєму тілі, у крові зараз стрімко розповсюджувалася отрута якоїсь цілком імовірно, що смертоносної рослини, роблячи мене абсолютно не дієздатною.
  Трясця! Ну чому ж так?! Я ж всього лише намагалася врятувати Теодора, а насамкінець зробила тільки гірше.
  А може, воно й на краще? Принцові все одно вже не допомогти, а я не хочу лишитися одна, без нього… Та ще й невдовзі навічно зроблюся велетенською потворою, якій просто не знайдеться більше місця у її колишньому житті принцеси поряд з тими, кого вона любила.
 Насилу спромігшись випростати долоню, що вже оніміла повністю від кисті до плеча – я ледь торкнулася побитого обличчя принца і прошепотіла, ледве ворушачи язиком:
– Це була… чудова й захоплива пригода, Тео. Рада, що ти… ти був… поряд.
  А тоді я провалилася у темряву, поринула у лагідну пітьму, де нічого не відчувала, ні про що не тривожилася і не боялася, де залюбки лишилася б назавжди.
  Бо це – на краще!