ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

45

  – Коли я отямився, то спершу вирішив, що таки помер і опинився в раю. Чи що сплю і бачу дуже приємний і солодкий сон.
  Я не одразу збагнула, що чую поряд голос принца і ще за якусь довгу мить я зрозуміла, що якщо чую його голос, то це означає, що він поки що живий… А чи ми обоє насправді мертві?
  – Коли я отямився, Ледочко, – вів далі Теодор якимось зміненим голосом, який долинав до мене звідкись зверху, – то вирішив, що був би не проти лежати з тобою отак цілу вічність: твоя голова розмістилася в мене на плечі з лівого боку, а праву долоню я розмістив на твоїй талії і, зізнаюсь, навіть трохи нижче спини. Ти доволі сильно притулилася до мене грудьми й животом, та й обплела ледь не всього руками й ногами. Не зважаючи на те, принцеско, що в моєму тілі не лишилося місця, яке б не нило і не боліло після зустрічі з отими покидьками – ці обійми все ж викликали у мене певні… гммм… реакції.
  «Що? Що він верзе і звідки, на всіх богів, долинає його здавлений, зболений голос?!»
  Я підвела голову і схиливши її трохи на бік – не побачила Теодора, зате зрозуміла, що лежу на животі на траві гола-голісінька, якщо не брати до уваги ковдру, що вкривала мені спину. Отже, я таки знову була собою. Я перетворилася. Але де принц?
  – Скажи на милість, що з нашим конем? Бідна тварина добряче так накульгує на задню ногу. Він вивихнув чи розтягнув сухожилля, але мені все ж вдалося сяк-так накласти тугу пов’язку йому на коліно.
  – Тео!
  Я спромоглася підвестися і нарешті побачила свого нареченого, що сидів трохи позаду в мене в ногах. Сидів – це ще як сказати: голова його здебільшого звішувалася на груди, тому я не бачила добре обличчя принца, спина згорблена; одна нога зігнута в коліні, а руки звисали вздовж тулуба… Але він все ж був живий!
  Я швидко насунула ковдру на плечі і, прикривши хоч трохи свою голизну, підсунулася до нього впритул і легенько торкнулася долоні Теодора:
  – Ти отямився! Як почуваєшся? Ті пси хоч кісток тобі не поламали?
  Він звів на мене тьмяний погляд і спробував всміхнутися, від чого засохла кірка на розбитій нижній губі репнула і засочилася кров:
  – Я почуваюся так, як і виглядаю, себто паскудно і ледь живим. На відміну від тебе, принцеско, моє тіло не може самозцілюватися.
  Я прибрала руку від його долоні і опустила погляд на свої ледь прикриті коліна, але й не подумала щільніше затулити краї ковдри: хіба на часі були зараз сором’язливість та думки про втрату репутації? Певно, що ні!
  – Коли ти прийшов до тями?
 – Гммм… Коли я прийшов до тями, ти саме поворухнулася біля мене, перевертаючись на бік: видовище було прекрасне…
 – Годі вже про це, геть не смішно! Нам треба забиратися звідси, доки не стемніло. Ми й без того втратили купу часу, валяючись отак без тями. Тео, ти взагалі можеш хоча б підвестися? Я намагалася нести тебе й… й гнідка якомога обережніше, але сам розумієш, що досвіду в подібних речах у мене замало. Та що там! Ще вранці, залишаючи Кілос і вирушаючи в дорогу, – я й не подумала б, що доведеться витворяти таке.
  Теодор ледь підвів голову і правою рукою, яку звів теж не без зусиль, тицьнув у мене пальцем:
  – До речі про оте, що ти витворяла: якби я зараз не почувався ледь живим, то просто схопив би тебе і… добряче так нагримав на тебе за те, що ти утнула біля урвища. Чим ти думала, Ледо?! Як взагалі додумалася до такого? А якби у тебе нічого не вийшло і ти б… ти би розбилася? Що тоді?!
  Він замовк, прикривши повіки і дуже помалу заковтуючи повітря. Кожен вдих супроводжувався тихим стогоном і мені здавалося, ніби в легенях Теодора для цього повітря немає місця, але він все одно намагається його туди проштовхувати: маленькими порціями, хоч трошки, щоб жити… Без сумніву у нього були поламані ребра чи ж потрощені під час моєї грубої спроби його врятувати.
  – Якби у мене нічого не вийшло, то ми б обоє зараз були мертві. Гнівайся чи ні, та я врятувала нас.
  – В такому разі, принцеско, я мав би тобі подякувати, але натомість… – Принц хапнув ротом повітря і я аж зіщулилася, почувши, з яким хриплим свистом він видихнув і продовжив говорити: – Натомість я прошу у тебе вибачення.
  Я кліпнула, а тоді знову торкнулася його передпліччя: ледь-ледь, боячись навіть цим легким порухом завдати йому болю:
  – За що ти вибачаєшся? Це смішно, Тео! Ти ж ні в чому не винен переді мною.
  – Ні, Ледо. Мені є за що просити вибачення, повір. Перше: я не сказав тобі всієї правди щодо того, що розповів мені Тхалос… Друге: я навряд чи виживу, то ж… Твої титанічні зусилля мене врятувати були марними. Вибач за це.
  О, я захотіла зацідити йому по пиці за ці слова, а надто за безнадію, що в них вчувалася!
  – Ні слова більше, чуєш? Побережи сили, принце, бо щойно я вдягнуся – і ми швиденько почнемо звідси вшиватися. До того ж я одразу запідозрила тебе у приховуванні певних подробиць, а точніше – зрозуміла, що це наш друг-філософ добряче так пом’яв тобі хребта, еге ж!
  На обличчі Теодора на мить з’явилася тінь усмішки і він сказав, скрушно хитаючи головою:
  – Якби ж усе було так просто, як ти вважаєш. Якби ж.
 – Тео, прошу тебе, помовч. Не марнуй сили на ці порожні розмови, адже я й без того знаю, що насправді сталося між тобою і Тхалосом Рубіаром. Зараз для мене набагато важливіше, аби ти зміг триматися в сідлі і бажано при цьому не втратив притомність.
  Я вже хотіла підвестися і пошукати у сідельній сумці одну з тих суконь, які ми придбали у Кілосі, але принц схопив мене за кисть правої руки, (доволі міцно, як для добряче потовченого неборака), і змусив знову присісти поряд з ним, потягнувши додолу. Заговорив серйозно і без жодного натяку на жарти:
  – Може в мене і зламана пара ребер, Ледо, але щелепа все ж ціла, тому помовч ти і уважно слухай, що я тобі зараз скажу.
  І хоч я вже розтулила було рота на знак протесту, та почувши, як важко й зі свистом мій наречений вдихнув повітря, готуючись говорити – знічено притихла, мовчки кивнувши і ковзаючи поглядом по його побитому лиці.
  – Це не скінчиться з настанням повні, Ледо. Мені дуже шкода, але це… Не припиниться. Я збрехав тобі, принцеско, і за це мені також шкода.
  Я труснула головою, намагаючись осягнути почуте: що не скінчиться? Що Теодор хоче цим сказати?
 – Ти про що, Тео? Хіба ж Тхалос не запевнив тебе, що мої перетворення минуться після того, як на небі зійде повний місяць? О, не дивися на мене так, наче я – смертельно хвора і мені лишилося не довго на цьому світі. Пффф… Ти заслуговуєш на співчутливий погляд набагато більше за мене, але ж я на тебе так не дивлюся. Я навпаки впевнена, що ти оклигаєш і все буде добре… Добре в нас обох! Чуєш?
  Він мовчав, скрушно хитаючи головою і заперечуючи цим усі мої слова і сподівання. Трясця! Невже купа наших негараздів така мала, що слід додати ще й всю цю маячню з перетвореннями?!
  – Я обманув тебе, Ледо, бо злякався і не знав, як м’якше пояснити тобі те, що ти вже не зможеш бути нормальною і не позбудешся клятої драконячої сутності. Коли настане повня і ти перетворишся, то зворотної зміни уже не відбудеться. Ти такою і залишишся назавжди. Цього вже не змінити і ніяк не уникнути. Повір, дівчинко, що я добряче притиснув того чаклуна, проте він не залишив місця для сумнівів щодо того, що «обдарував» тебе без можливості забрати дарунок назад. Розумієш, Ледочко? Це та правда, яку я не мав права від тебе приховувати, але – най йому трясця! – якби я не був зараз однією ногою в могилі, то до останнього не зізнався б тобі в тому, яке життя чекає на тебе попереду і як важко мені змиритися з тим, що я більше нічого не можу для тебе зробити. Пробач, але мене вже не буде поряд, коли ти змінишся назавжди…
  – Ні слова більше, Тео, прошу! – я рішуче підвелася і заперечно захитала головою показуючи, що не бажаю далі це слухати. – Я пізніше подумаю, як нам бути з цією халепою, проте наразі мені важливіше зробити так, аби хоч трохи полегшити твій стан. Мусимо якнайшвидше дістатися до якогось поселення і попросити допомоги для тебе. Прокляття! Якщо треба, то я і в Кілос повернуся, аби лиш знайти для тебе якогось цілителя.
  – Не марнуй часу і сил, принцесо: я не протримаюся так довго. Краще посиди зі мною, доки я ще при тямі.
  – Іди до сраки, Тео! Нащо ти це робиш?! Я забороняю тобі здаватися, чуєш? Не кажи більше ні слова і навіть не ворушися. Чекай на мене тут, – я швидко вдягнуся і допоможу тобі сісти верхи. Десь поблизу мають знайтися якісь поселенці чи ж лісоруби… Та хоч якісь живі люди, здатні нам допомогти.
Теодор здавлено гигикнув і майже одразу поморщився від болю, але таки сказав:
  – Нам вже трапилися живі люди: п’ятеро розбійників з дуже лихими намірами, після зустрічі з якими мені щось не дуже кортить знову опинятися в чиїйсь компанії.
  Я знову гнівно зиркнула на нього, але мовчки продовжила наближатися до купи, в яку Теодор звалив дві сумки, солом’яники та торбу. Словом, він звільнив нашого коника від усіх цих речей, лишивши його під одним тільки сідлом, аби той відпочив трохи і не перевантажував поки хвору ногу. І звідки лише в принца взялися сили на оцю справу? Було би добре, якби він справді виявився таким витривалим та міцним, яким мені здавався навіть після такого жорстокого побиття.
  Втім, як і слід було очікувати з нашим везінням, – мої сподівання виявилися марними і Теодор повалився на долівку без свідомості, варто мені було лише видобути з сумки одну з недавно куплених суконь та нап’ясти її на себе. Я й поділ не встигла поправити, кидаючись до принца і падаючи поряд з ним на коліна. Мій голос миттю зірвався на крик:
  – Не смій, чуєш?! Навіть не думай лишати мене саму! Отямся, Тео!.. Ти не можеш… Не можеш померти! Тільки! Не після!.. Всього!!!
  Його голова безладно теліпалася з боку на бік, адже я намагалася привести його до тями, не сильно ляскаючи по щоках, проте Теодор ніяк не реагував. Та що там! Він, якщо не помиляюся, вже навіть не дихав.
  Десь тихо, але протяжно заіржав безіменний гнідко, ніби знову відчуваючи неладне.
  Я вдивлялася в застигле скривавлене обличчя Теодора Денлока – принца Лотрії, доки його обриси не зробилися розмитими й нечіткими через сльози, що з’явилися в мене на очах.
  У моїй свідомості кволо билася думка, що за кілька днів я назавжди зроблюся крилатою лускатою кровожерною істотою, метою існування якої стане бозна що, але зараз мені до цього було байдуже.
  Мені було байдуже, бо навіть якщо Теодор і не дихав більше…
  То це не означає, що я не повинна й далі робити щось для його порятунку!