ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

44

  Не знаю, як ми не вбилися всі троє, беручи до уваги те, що я сама ледве могла триматися в повітрі, насилу контролюючи свої крила, а тут ще й чимала ноша, затиснута в обох передніх лапах. Боги! Чи Тео взагалі ще дихає? Чи живий він? Оті виродки так немилосердно його відгамселили, та ще й на додачу до всього я стискаю йому ребра і хребет своєю кігтистою лапою, – та так необережно і грубо, ніби несу колоду якусь, а не живу людину.
  Дуже сподіваюся, що цей переліт його не доб’є.
 Я доклала чимало зусиль, аби більш-менш стерпно приземлитися на схожій рівнині, помережаній розколами, зліва від якої тягнулася глибока кам’яниста прірва. А хай йому грець! Минула мить, перш ніж я, роззирнувшись, збагнула, що не так і далеко відлетіла від того місця, де на нас напали розбійники: всього лише дісталася до іншого краю того самого урвища, в яке поспіхом стрибнула, аби перетворитися. Ну і нехай. Все одно тим душогубам нас тут не дістати! Ми врятувалися! Мабуть, так.
  А що я мала робити?! Це всього лише втретє я набула подоби дракониці, та ще й за вельми складних обставин. Та я ж ледве трималася в повітрі, то знижуючись, а то знову набираючи висоту – то де мені було ще роззиратися у пошуках підходящого місця, щоб приземлитися зі своєю ношею? Щастя, що донесла і принца, і нашого гнідка, не випустивши когось по дорозі з лап, тримати щось у яких мені годі було й призвичаїтися.
  Донести я їх донесла, от тільки в якому стані?
  Словом, торкнувшись задніми кінцівками порослої травою рівнини – я незграбно приклалася до землі ще й дупою, плюс до всього завалившись на лівий бік і ледь не причавивши гнідка, якого саме в лівій лапі й переносила. Гарна з мене рятівниця, що й казати! Бідолашна тварина жалібно заіржала, а звільнившись від мого хвату – помітно припадала на задню праву ногу, квапливо відходячи подалі і волочачи по землі одну з сумок, що збилася на бік під час перельоту. Сподіваюся, гнідко оклигає, бо його послуги нам з принцом ще знадобляться.
  Мені зробилося майже фізично боляче, коли я зі всією обережністю, на яку лиш була спроможна в цій подобі – розтиснула праву лапу і поклала перед собою скулену людську постать, яка скидалася зараз радше на ганчір’яну ляльку, аніж живого юнака.
  Теодор! Мій бідолашний Тео!.. На ньому живого місця не лишилося, а в страшенно потовченому обличчі я ледве впізнавала звичні риси, споглядати які колись було для мене справжньою насолодою, хоч я й не надто любила собі в цьому зізнаватися.
 Ось він, той клятий моторошний сон, який я бачила тоді, в кімнаті заїзду, коли Теодор вирушив на пошуки Тхалоса Рубіара, а я ледь не перетворилася на драконицю…
 Адже все співпадало: я в цій жахливій нелюдській подобі, а переді мною на траві зранений закривавлений принц. От тільки в тому сні я сама завдала йому ран, – тепер же наяву я навпаки намагалася його врятувати.
  Вийшло не дуже.
 О, я ледь не піддалася шаленому пориву люті і поборола бажання повернутися знову до тих мерзенних покидьків, щоб розправитися з ними так, як вони того заслуговують і як могла б це зробити істота моїх розмірів та природи. Зрештою, я якщо й не спалила б їх вогнем, який чомусь був мені не доступний, – то запросто могла б хоча би поскидати їх на дно урвища, милуючись потім згори п’ятьма купами м’яса і кісток. Сама думка про подібне неабияк мене потішила, проте я не могла залишити свого нареченого в такому стані.
  Тео Денлок без перебільшення перебував на межі життя і смерті. Якщо негайно не оглянути його і не дати раду ранам та ушкодженням, яких він зазнав – я його втрачу.
  І тут я раптом чітко усвідомила наступний клопіт, з яким мені довелося зіткнутися. Адже я, дурепа, так раділа тому, що зуміла спровокувати перетворення на драконицю та ще й до всього лишитися при ясному розумі, доволі справно контролюючи свої дії, що навіть не подумала про те, як тепер обернутися знову на людину? А хай йому трясця! Чим я допоможу Теодорові з цією зубатою пащею та кігтями на кінцівках замість рук? Я ж навіть не здатна перевірити, чи він взагалі дихає і чи в його тілі хоча б жевріє життя!
  Мене охопив відчай.
  Мною заволоділа зневіра.
  Все, що я зробила для нашого порятунку, не мало сенсу і нічого не змінило. Якщо Теодор і не загинув одразу від рук розбійників, то напевне повільно сконає тут, поряд зі мною від завданих тими виродками ран.
  Бо я не можу про нього подбати.
 Бо навіть не здатна обтерти кров і бруд з його прекрасного і такого, часом незворушного лиця, що нерідко мене це дратувало.
  Я і води йому наостанок не зможу принести, тому що…
  Бо я не людина тепер!
  …Я ще якийсь час металася сюди-туди, придивляючись до нерухомого тіла на траві, сподіваючись вловити хоч якийсь порух, хоч би натяк на притомність, але марно.
  Тоді я пробувала знерухоміти самій і зосередитися на бажанні знову набути людської подоби, але теж марно. Я вже нечувано довго перебувала в стані перетворення і мене лякала перспектива того, що найближчим часом зворотної метаморфози годі й чекати.
  Десь недалеко форкнув наш гнідий коник, що вже заспокоївся і зараз звично щипав соковиту зелень у себе під ногами.
  Я задерла голову до неба і втупила погляд своїх нелюдських очей у розпечений диск сонця. Боги, якщо ви є і якщо чуєте…
  Марно! Там лише сонце, а воно просто зігріває все довкола своїм теплом.
 Я присіла на задні лапи, а тоді вляглася на живіт, обхопивши тіло Теодора передніми кінцівками у подобу кільця: живий він чи мертвий, але ніхто не наблизиться до нього, поки я тут, поряд.
  Голова моя поволі опускалася нижче, повіки важчали і десь на задвірках свідомості майнула думка, що мене огортає така звична втома і сонливість, як це властиво людині. Можливо, зараз я перетворюся?
  Минуло кілька довгих митей, але я лишалася такою ж, як і була: драконицею. І що з того? Я опустила голову поряд з принцом, (до слова, лише моя довбешка була майже така завбільшки, як і він сам), а тоді дозволила сновидінням м’яко заполонити свої чуття і розум.
  Радо провалилася в сон сподіваючись на те, що як і Теодор – ніколи вже більше не розтулю повік і не прокинуся.