ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

43

  Я зуміла більш-менш вирівняти свій політ і зависнути біля краю прірви, (це було дуже не легко, оскільки літати в попередні два перетворення мені ще не доводилося), саме тоді, коли огидна пика котрогось з розбійників якраз показалася над урвищем, сподіваючись розгледіти серед каміння ту купу м’яса і кісток, на яку мало б перетворитися моє тіло після падіння. О, найлякливіша з панянок при дворі мого батька позаздрила б його вереску, коли він побачив мене в усій красі. Невдовзі до нього приєдналися і зойки решти його товаришів. Ммммммм! Це була музика для моїх вух.
  Вони всі разом позадкували, спотикаючись і затинаючись, тицяючи пальцями в мій бік і дико витріщаючись на мене, а точніше на те, чим я зараз була. Перелякалися й сторопіли настільки, що навіть не потурбувалися зловити й заспокоїти трьох своїх коней, що, завбачивши мене, з тривожним іржанням кинулися бігти геть, подалі від прірви.
  Я, скажу чесно, дуже непевно трималася в повітрі, то знижуючись аж так, що з-за краю кам’яного навісу іноді не бачила нападників, а то підіймалася, безупинно метляючи крилами – надто високо над ними, тому для більш загрозливого ефекту я видобула з себе щось схоже на розлючений моторошний рев істоти, готової роздирати й шматувати могутніми кігтистими кінцівками кожного, хто наважиться ще хоч волосину торкнути на голові Теодора… Принаймні, я сподівалася, що оте хрипле каркання, що вирвалося з моєї пащі – видалося розбійникам саме таким.
  Але вони чомусь не покидали зброю і не кинулися навтьоки, намочивши при цьому штанці.
 Чомусь вони навпаки ніби як оговталися трохи від першого враження, а тоді збилися групкою, загрозливо виставивши перед собою все те гостре, ріжуче і колюче, що тільки мали і мені довелося вгадувати, чи вони приготувалися захищатись, – а чи взагалі надумали нападати? А хай їм трясця!
  А тоді я раптом усвідомила, що мій наречений лежить непорушно, міцно стуливши повіки… На всіх богів! Сподіваюся, Теодор всього лише втратив свідомість.
  «Ну все, сучі виродки, ви таки напросилися!»

*****

  …І хоч все моє єство кипіло жагою справедливої помсти – здійснити її виявилося не так вже й просто.
  Для початку я ледве зуміла знизитися і вчепитися передніми кінцівками за край урвища, а тоді, – допомагаючи собі і задніми, більш міцними лапами – таки видряпалася на рівнину, опинившись дуже близько від напасників. Мені добряче заважало те, що я весь час за потреби і без змахувала крилами, не вміючи і ще не навчившись скласти їх і тримати в стані спокою. Я, так би мовити, не зовсім вправно керувала своїм могутнім лускатим тілом.
  Але я зобов’язана цьому навчитися!
 Покидьки все ще не кинулися врозтіч, а тільки тісніше збилися докупи, прикриваючи спини один одному і тоді я спробувала видобути з свого нутра моторошне й загрозливе ревіння, та ще й до всього добряче так гупнула шпичастим хвостом об землю. На превеликий жаль, це не справило на розбійників того враження, яке я очікувала: вони, бляха! – чомусь зовсім мене не боялися. Безсмертні, чи що?
 Ну звичайно ж! Ці телепні, схоже, ще послуговувалися тими казочками й легендами, де купка злиденних селян запросто може здолати гігантського лускатого ящера, якщо в них при собі є добрі вила та ще якесь землеробське приладдя… Це ж навіть лицарі в обладунках та з мечами і списами не так безстрашно вийшли б зі мною на бій, як оці от голодранці, щоб їм всім пропасти!
  Я знову роззявила пащу, демонструючи два ряди гострих смертоносних зубів і спробувала заревіти голосніше, але натомість відчула, як мені раптом запекло в грудях чи ж у тій частині мого драконячого тіла, де мала би знаходитися грудина й легені і де починалася моя довга вигнута шия. Це тепло наростало і поволі підіймалося вище і вище, до самісінького горла. Мені несподівано сяйнула неймовірна думка: адже ж це вогонь! Як і всі порядні особини драконячого роду я повинна вміти дихати вогнем.
  «От тепер начувайтеся, падлюки!.. Зараз я вам сраки й підсмажу!»
  – Тримайтеся купи, хлопці, не розбігайтеся! – командував тим часом гачконосий ватажок розбійницької банди, не зводячи з мене, трясця! – радше здивованих, аніж повних страху банькатих очей. – Потвора одна проти нас усіх, хоча й велика. Здолаємо химеру!
  – Так, здолаємо потвору! Та вона й на лаписьках отих ледве стоїть – неповоротка якась і полохлива… Ану ж, заходьмо обережненько з боків – і в кільце відьму, та штрикайте добряче! Вперееееед!!!
  «Які сміливці, лиш погляньте на них! А це вам сподобається?»
  Я вся підвелася і аж присіла на задні лапи, відчуваючи, як пульсуюча гаряча сила рухається вгору, підбираючись до горла і вже підготувалася обпалити пики цих недороблених драконоборців струменем вогню. Добряче так підпалити, щоб аж зашкварчали, як оті ковбаски-шпикачки, що їх так полюбляє з винцем мій батечко-король…
  Нічого з того не вийшло.
  Я роззявила пащу так широко, сподіваючись видобути з себе якомога більше вогню, проте щось пішло дуууже не так, бо я раптом задихнулася і випустила в повітря чорну хмаринку диму, яка хоч і пахла вогнем, проте ним не була.
  На всіх богів! Мені аж очі запекло, а горло роз’їдав пекучий чорний дим, що клубами виривався з пащі кожного разу, як я намагалася вдихнути і таки випустити з себе вогонь! – хай йому трясця!!!
  Вони сміялися. Сміялися, показували на мене пальцем і зовсім, зовсім – не боялися мене. П’ятірка безчесних горлорізів у брудних смердючих лахах аж животи надривали, спостерігаючи за моїми жалюгідними спробами завдати їм хоч якоїсь шкоди. Що ж це? Навіть наважившись на такий великий ризик, щоб перетворитися – я все одно не можу захистити коханого і навіть себе?! Та хоч щось же я можу?!!
  Тоді, скориставшись тим, що мої сміховинні вогнедишні потуги змусили нападників дещо розслабитися і втратити пильність – я зробила те, що видалося мені найбільш розумним і дієвим у цій ситуації, хоча й зовсім не легким у виконанні: я втекла!
  Втекла, шугнувши в небо з краю урвища, але не забула також прихопити з собою спадкоємця Лотрії і навіть нашого сумирного гнідого коника.