ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

42

  – Не зважайте, хай собі верещить, – недбало кинув гачконосий ватажок розбійників, глянувши в мій бік, – вона не зможе стрибнути.
  Але я вже все для себе вирішила і не вагалася ні на мить. Не боялася, хоча ймовірність того, що мій задум вдасться, – була мізерною. Ну то й що? Вони от-от доб’ють Теодора, а нащо мені світ без нього? Нащо життя взагалі, якщо він загине такою безглуздою й жахливою смертю, намагаючись мене врятувати? Зрештою, якщо єдине, що я можу зробити – це загинути разом з коханим, то чому б і ні? Подібне рішення теж потребує неабиякої сміливості.
  Я не мала й крихти сміливості, але попри все – зробила крок назад і таки стрибнула!

*****

  – Трясця, хлопці! Вона стрибнула… А най йому, таки стрибнула!!!
  – Ото дурепа! Ми б побавилися з нею трохи і відпустили, а так вона даремно життя собі загубила…
  – Ну і хрін з нею! Стрибнула та й по всьому. Гляньте краще, що у них у сумках було: має ж хоч щось годяще знайтися. Але ж покваптеся та ловіть їхнього гнідого!
  – Хлопці, гляньте: як відьма стрибнула, то й круки геть полетіли. Дивина та й годі!
  – Відьма… Тьху! Перевірте хтось, чи дівка справді вбилася. І зловіть вже нарешті їхнього коня, а то й він дасть драла! Лишимося потім… з носом.
  – Ллл… Ледо! Ніііі…
  – А ти що крекнеш, бідолахо? Зажди хвильку, – зараз і ти відмучишся. Нема вже твоєї відьмочки: ген унизу лиш купа м’яса та кісток і лишилася.
  – Це я ще перевірю, чи справді від дівки лиш м'ясо й кістки лишилися. Відьми – вони, знаєте, так легко не вмирають…
  Я чула кожнісіньке слово цих клятих душогубів і навіть розчула кволий голос-шепіт Теодора, що кликав мене. В одному ці покидьки виявилися праві: відьми так легко не вмирають, хоча я й не належала до їх числа!
  Так, я стрибнула вниз, будучи зовсім не впевненою в тому, що мій здогад виявиться правильним і задумане мною вдасться, хоча вже падаючи і відчуваючи спиною зустрічний вітер – я раділа хоча б тому, що не бачу ледь живого Теодора і не відчуваю клятої безпорадності та неспроможності йому допомогти. Мені було майже все одно, чи відчую я за мить удар свого тіла об кам’янисте дно урвища і чи встигну відчути біль? Навряд чи! Після падіння з такої висоти загибель є неминучою і миттєвою, проте я не померла.
  А хіба могло бути інакше?
 О, я ще чула боягузливі розмови розбійників угорі біля урвища, коли зрозуміла раптом, що вже не падаю спиною вниз, – а лечу, підхоплена вітром на могутніх крилах…
 На моїх сильних, широких і таких прекрасних драконячих крилах, появі яких я зараз була неймовірно рада!
  Я таки правильно зрозуміла слова Тхалоса Рубіара стосовно того, що, начебто, драконяча сутність не дозволить моєму тілу постраждати. Тобто я навмисне стрибнула, сподіваючись спровокувати перетворення загрозою власної смерті. І мені це вдалося, я перетворилася вчасно, от тільки… Що далі?