ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

41

Птах з’явився у повітрі миттєво і, розчепіривши гарні чорні крила – підлетів і смачно дзьобнув розбійника з гачкуватим носом прямісінько в тім’ячко. Той злякано кавкнув і замахав руками, затулився… 

То був не просто чорний птах, а крук! Пронизливо каркаючи, він знову атакував гачконосого, дзьобаючи ще і ще в обличчя, плечі, шию, – проте найдужче вподобав голову, напосідаючи зверху і цілячись в маківку. 

Я сміялася, плескаючи в долоні. 

Так, сміх цей був дещо нервовий та істеричний, але ж саме це дивне явище наповнило мене веселістю, на якийсь час притлумивши відчуття небезпеки. 

Втім, сміялася я не довго.

*****

Невдовзі з’явився ще один чорний птах, і ще один. Три чорні круки намагалися клювати тих трьох розбійників, що збиралися нас схопити. Троє їхніх товаришів, що досі сиділи верхи, намагаючись заспокоїти своїх стривожених коней, – голосними вигуками та гишканням пробували відігнати птахів від нещасних, що вже й не знали, де сховатися від крилатої напасті. Ох, я реготала, як схиблена. 

Мабуть, крук таки дзьобнув беззубого розбійника в око, чи ж дуже близько до ока, бо той раптом болісно верескнув, поточився і впав на землю, затуливши обома руками ліву частину обличчя. Не зрозуміла, хто це крикнув: схоже, один з тих, що сиділи верхи і ще не зазнали нападу ворожих птахів, але суть сказаного я вловила. 

– Відьма! Негайно відклич своїх клятих птахів! 

Я вперла руки в боки і спитала глузливо: 

– Перепрошую! Що я маю зробити? 

Другий вершник докинув, тицьнувши в мій бік худим кривим пальцем: 

– Ти – відьма! Адже це ти щойно просила, аби нам круки очі повидзьобували, якщо будемо на тебе дивитися… Ти їх нацькувала! Ти!!! 

Отакої! Я давилася сміхом, дивуючись наївності та довірливості цих простаків. Телепні несусвітні. Та вони й гадки не мали, якою насправді силою я володію! 

– Та най вас!.. Мої це птахи чи ні, але так вам всім і треба. І взагалі я вам скажу, що ви самі винні у нападі цих пернатих: від вас же смердить нестерпно, от круки і позліталися, як на мертвяків. Я тут – ні до чого! 

– О, клята дівка! Хапайте відьму! Спалити!!! 

Поки я нарешті втямила, що з цих слів небезпека стає реальною, як ніколи – Теодор зреагував блискавично, чим дуже мене здивував. 

Все ще відмахуючись від чорнокрилого птаха, гачконосий зловмисник рвонув до мене, розвівши руки, щоб схопити – і тоді принц кинув кинджал. 

Схибив! 

Лезо ковзнуло по передпліччю нападника і завдало хай і не смертельної, але прикрої рани, оскільки розбійник скрикнув та припав на одне коліно. На його брудних лахах виднілася широка дірка, яка швидко просочувалася кров’ю, і доки двоє товаришів розгублено кинулися на допомогу своєму ватажку – Теодор підсадив мене і ледь не впхнув у сідло схвильованого гнідого, наказуючи: 

– Забирайся звідси, Ледо! Жени щодуху і не озирайся! Ну, пішов!!! 

Він вперіщив долонею по крупу коня і той рвонув з місця так, що я ледве встигла міцніше перехопити повіддя. Крикнула: 

– А ти, Тео! Як же ти?! Як!.. 

– Затримаю їх! Тікай… 

І він таки затримав тих покидьків, точніше – двоє з них відволіклися на те, що взялися добряче так гамселити принца, влучаючи аби куди. І хоч спершу все було не так і погано, адже Тео Денлок зумів вихопити топірець у розбійника і майже одразу зацідити тому руків’ям по макітрі, проте далася, мабуть, забита спина взнаки, бо він не встиг вчасно повернутися і захиститися від удару бойовою палицею, якою був озброєний беззубий лиходій. Де він її ховав весь цей час – не знаю, але орудував він нею доволі вміло. Мій наречений припав спершу на коліно і одразу ж отримав черевиком у живіт… Далі я не дивилася, бо намагалася заспокоїти гнідка і розвернути його, змушуючи рушити назад, адже спостерігала за всім цим, озираючись час-від-часу. 

Коли я наблизилася на більш менш безпечну відстань, Теодора вже добряче так потовкли. Він лежав на землі і не ворушився, не видавав ані звуку, ні стогону, не намагався боронитися. Він просто лежав, здригаючись всім тілом від чергового стусана, але таки лишався притомним, що неабияк мене здивувало. Так, він насилу підіймав та опускав повіки, моргаючи, але навряд чи його погляд видавав чітку картинку. На всіх богів! 

– Облиште його, покидьки! Відчепіться від нас! Негайно!!! 

Не тямлячи себе від безсилля та відчаю, я зіскочила з коня, божевільними очима дивлячись на закривавлене обличчя Теодора, його ледь скулену безвільну постать на землі. Йому розсікли брову і вилицю. Кров також ішла з носа й розбитої нижньої губи, навіть з вуха скрапувала. Вони вб’ють його… Ще трохи – і вб’ють! 

Я знову закричала, ледь не рвучи на собі волосся: то наказувала, а то благала припинити це насилля, і тоді гачконосий ватажок розбійників, якого принц поранив кинджалом і який через це сидів неподалік, не беручи участі у побитті – кинув недбало, зиркнувши на мене: 

– Скоро настане й твоя черга, відьмочко, але спершу ми доб’ємо твого друга! 

«Друга? – подумала я, і на очі мені навернулися сльози, – та який він мені друг? Теодор – моє все!»