ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

40

Підозрюю, що мені не вдалося прибрати з голосу панічні нотки:

– Тео! Оті, попереду… Що їм треба?

– Тримайся, Ледо! 

З цими словами Теодор різко натягнув повіддя, розвертаючи нашого гнідка і скеровуючи його назад, проте цей маневр виявився марним. Двоє з отієї бісової ватаги відділилися і зайшли збоку, прямуючи нам навперейми і відрізаючи тим самим шлях назад. Тоді Теодор спробував звернути знову і щодуху гнав коня вперед, лишаючи нападників позаду нас. Мені страшно було уявити, якого болю й дискомфорту завдавала моєму нареченому ця шалена скачка. 

Можливо, ми би й відірвалися від розбійників, якби під ними коні були кволими й незграбними. 

А ще ми могли б врятуватися, якби нам було куди тікати… 

Але в нас не було шансу уникнути сутички і я це зрозуміла тоді, коли ми різко зупинили гнідка на краю крутого урвища, а наші переслідувачі, зчинивши жахливий нерозбірливий лемент – зупинилися в нас за спинами, остаточно позбавивши можливості врятуватися втечею.

*****

– Що робити, Тео?! Домовитися не вийде: глянь лише на їхні пики! Віддамо їм коня і речі, то може і не зачеплять нас… 

– Нічого ми їм віддавати не будемо! Бери гнідка і тримайся позаду мене. Якщо дійде до сутички, то одразу сідай верхи і вшивайся звідси, поки я відволічу їхню увагу. Ти зрозуміла мене, Ледо? 

Тео Денлок вже зліз з коня і тепер тримав долоню на руків’ї кинджала, прикритого курткою. Не довго думаючи, я теж спустилася на землю і стала за спиною принца, міцно тримаючи повіддя. Я боялася! І чому на додачу до травми Теодора нам на голову звалилося ще й це нещастя?! Як тепер виплутатися з цієї халепи? Годі й сподіватися на те, що все обійдеться без грабунку, а то й гірше. 

Тремтячи всім тілом, я закусила губу і  широко розплющеними наляканими очима спостерігала за тим, як троє розбійників, огидно вишкіряючись та блискаючи очима, спішилися і наблизилися на достатню відстань, щоб я відчула просто неминучу загрозу, що огортала їх. Ті двоє, що мчали нам навперейми – поки лишилися сидіти верхи, але теж зиркали на нас з цікавістю. Щоб хоч трохи заспокоїтися, я тихо спитала, прихилившись до принца і однією рукою погладжуючи шию нашого коника: 

– Гадаю, це саме та ситуація, коли балачки вже нічому не зарадять. 

Теодор ступив кілька кроків вперед, чим повністю затулив мене від масних поглядів отих розбійників: 

– Абсолютно нічому не зарадять, тому будь готова щодуху дати драла, коли я накажу. 

– Далеко мандруєте, добродії? Щось цінне маєте у дорогу? 

Визираючи з-за плеча Теодора я побачила, що оцей розбійник, який першим до нас звернувся – має худе обличчя і гачкуватий ніс, а ще поношеного капелюха на голові, поля якого затуляли половину його писка. Власне, всі п’ятеро мали капелюхи і всі як один були брудні й худющі, але при зброї. Я розуміла, що в жодному разі не можна їх недооцінювати. 

– Нічого цінного ми не маємо – дорога ж наша не близька. Роз’їдемося по своїх справах та й по всьому! Чого даремно зброєю брязкати? 

– Щодо зброї маю сумніви – нема у вас нічого, то ж і брязкати нічим! – гучно розреготався ще один напасник, поправляючи однією рукою капелюх на голові, а другою міцніше стиснувши топірець на поясі: старий і з потемнілим дерев’яним руків’ям, проте гострий… аж виблискував на сонці. – А щодо цінного… Не скажу, що нічого не маєте. Ота дівуля за твоєю спиною, хлопче: охххоооо, я б побавився з такою! 

Гидко! Після цих слів всі п’ять пар їхніх каламутних почервонілих від пияцтва чи болячок очей – вп’ялися в мене хтивими оцінюючими поглядами. Я майже наяву відчула їхню липкість, що проникає мені ніби під шкіру, – і все моє нутро обпекла відраза й трошки сором, але найдужче – гнів! 

– Бридкі нікчемні волоцюги! Ви хоч знаєте, хто перед вами стоїть?! Та вам до мене – як до сонця, тварюки! Та щоб вам!.. Най би вам круки очі повидзьобували, як посмієте ще раз на мене так зиркати! Щоб вам… 

Може й не варто було загострювати ситуацію, яка й без того складалася не на нашу користь, проте їхні витріщання і те, які мерзенні речі вони уявляли, ковзаючи очима по мені… Я спаленіла, зшаленіла і сипала найрізноманітніші прокльони їм на голови, вийшовши з-за спини Теодора і ніби забувши, що мій наречений має при собі лише одненький кинджал та й перебуває не при такому доброму здоров’ї, щоб зуміти мене захистити. Спадкоємець трону Лотрії навіть не намагався мене заспокоїти, а лише дістав кинджал і міцно тримав його правицею. Дихав важко і схвильовано розуміючи, що збройної сутички не уникнути. 

Він був правий! 

…Отой, з гачкуватим носом, що першим до нас заговорив – розреготався і бридко вишкірився, демонструючи гнилі й давно вже не здорові зуби. Схоже, він був ватажком цієї купки волоцюг, бо раптом ляснув себе по стегнах і сказав, окинувши поглядом своїх товаришів: 

– Гляньте лише, братчики, як розверещалася панянка! Ану ж як ми її зараз вкладемо гарненько на траві – та й примостимося по черзі між її білими стегнами… Певен, що тоді вона іншої заспіває! 

Розбійники розреготалися всі, як один, хтось завив по-вовчому, а котрийсь схвально свиснув. Мій порожній шлунок стиснувся і вмить мене охопила млість, викликана страхом та огидою. Обидва ці відчуття досягли апогею, коли ватажок банди раптом вмовк і, зігнувши трохи коліна та розкинувши руки – завмер, мов би наготував невидимі сіті. Хтива, солодкава посмішка не сходила з його брудного в прямому розумінні слова – писка, а лише робилася ширшою і ширшою, очі ж блищали голодом, природу якого я воліла б не усвідомлювати. Він прочистив горло й сплюнув собі під ноги, а тоді звернувся до двох своїх товаришів, що трималися трохи позаду нього: