ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

39

– Тео, чуєш мене? Отямся вже нарешті! 

– Годі!.. Нащо ж так трясти?.. 

Я так завзято заходилася приводити Теодора до тями, що й не помітила, коли повіки його смикнулися і він поглянув на мене ясним та цілком усвідомленим поглядом. Полегшено зітхнула, коли він ще й самостійно всівся, потираючи злегка отой здоровенний синець на спині. 

– Адже я знепритомнів, так? – спитав, винувато туплячись перед собою. 

– Так! Прямо на коні й відключився. 

– І надовго? 

– Достатньо, аби в мене майже почалася істерика через це. 

– Вибач, Ледо. Я не хотів… 

– Пусте. Але слід було одразу сказати, що тобі треба відпочити. Зрештою, нам нема куди поспішати: все одно тиняємося Етаноєм без конкретної мети. Пити хочеш? 

Коли він кивнув, я подала йому бурдюк з водою і принц так жадібно до нього приклався, наче то було якесь цілюще зілля, а не вода з найближчого джерельця. 

– Як ти зараз почуваєшся? – обережно, без натиску поцікавилася я. – Можемо ще трохи посидіти, якщо ти не готовий знову забратися в сідло. 

Тео Денлок – знову став Тео Денлоком! Рішуче повернув мені бурдюк, надав обличчю незворушного, майже кам’яного виразу і надто жваво, враховуючи його стан, спробував звестися на ноги. Ледь не одразу скривився від болю і, зціпивши зуби, всівся знову. Винувато мовив, відводячи погляд: 

– Мабуть, трохи ще посиджу. 

– Розумію, – спокійно кивнула я.

*****

– Визнай хоч тепер, що таки зчепився з Тхалсом! 

– Ледо, не починай, дуже тебе прошу. Та й яка вже тепер різниця? Краще скажи, чи дуже ми заблукали? Адже ми напевне збилися зі шляху, так? 

Дивлячись, як він розгублено роззирається довкола, я скрушно похитала головою і сказала заспокійливо: 

– І зовсім ми не заблукали, не переймайся через це. Коли ти втратив свідомість, я все таки доїхала, притримуючи тебе, до роздоріжжя і звернула на право – як ти і наказував. От тільки до схилу ми не доїхали, бо мені важко було тримати тебе в сідлі, тому я й вирішила дочекатися, коли ти отямишся, – а на шляху якраз трапилася оця тіниста місцина і джерело неподалік є: вода ледь не солодкою видається, та й прохолодна така… Мммммм! 

Теодор слухав, понурившись, і мовчав. 

– Марнуємо час, – пробубонів непевно і знову спробував підвестися, – якщо отак просуватимемося, то й до ночі не прийдемо на місце нашого подальшого перебування. 

Направду я не розуміла, куди він так поспішає та бідкається через змарнований час, але не стала до цього докопуватися. Натомість попросила ніби між іншим, теж підводячись: 

– Може нарешті поясниш, куди саме ми прямуємо? Я, звісно, цілком тобі довіряю, та все ж… 

– Ми прямуємо до підніжжя гори Тирії: там є мисливський будиночок, про який відомо лише мені і одному моєму доброму товаришу. Там і відсидимося ці кілька днів та перечекаємо повню. 

Вражено звівши брови я тільки схвально кивнула, подумки дивуючись, що навіть у малознайомому Етаної принц Лотрії має друзів та чудово орієнтується на місцевості. Поряд з ним я таки не пропаду. 

– Оці краєвиди ти збирався, мабуть, мені показати, коли вихвалявся Летиції про романтичне місце, у яке вирішив мене відвезти? Краса неймовірна – просто слів не підібрати! 

Різкий порив вітру, що гуляв рівниною з одного боку – і шарпав сухі поодинокі кущики на скелястих виступах глибокого урвища з іншого – неприємно холодив розігріту спекою шкіру так, що мене зрідка аж дрижаки пробирали. І хоч на язику в мене крутилася безліч важливих питань – я все ж воліла їхати мовчки і лише іноді зверталася до принца, радше перевіряючи з того, як швидко він відповідає і як звучить його голос, чи дуже сильно він втомився. Теодор теж кинув погляд на урвище й безлюддя довколишнього пейзажу, а тоді поволі сказав: 

– Твоя правда, принцеско: краєвиди так собі, проте як тільки ми опинимося на місці – ця мандрівка видасться тобі незабутньою та сповненою романтичних моментів. Це вже я тобі обіцяю. 

Я вслухалася в його кволий голос, уривчасте дихання і бачила краплинки поту, що рясно вкривали чоло й обличчя. Трясця! Якщо найближчим часом мого нареченого не огляне хтось, хто хоч би щось тямить в цілительстві, то доведеться моїм батькам невдовзі підшукати іншого претендента на мої руку і серце, та й престол Етаною лишиться порожнім. Про ці свої побоювання я і сказала Теодору, але він лише байдужно відмахнувся від мене, ніби не розуміючи всю серйозність свого стану. 

Я сердито вмовкла, але не дозволила собі лишатися бездіяльною. Подумки перебираючи імена всіх відомих мені богів та божеств, – я пригадувала їх лики і благала, аби на цьому пустинному шляху нам трапилися хоч якісь люди, у яких ми могли б попросити допомоги для Теодора. О, навіть пучок лікувальних трав, з яких можна було б приготувати примочку чи ж знеболювальний відвар – стали би зараз просто рятівними… 

Не знаю, чи я не правильно зверталася до отих Забутих, але все ж шанованих істот, званих прародителями роду людського, та моє слізне прохання вони виконали з точністю до навпаки.