ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

38

   Вранці Теодор виглядав зовсім кепсько. Вечеря та нічний відпочинок, на жаль, не пішли йому на користь так, як мені. Я, почуваючись бадьорою та готовою хай там що – протриматися до настання повні, а тоді з тріумфом повернутися до батьківського замку, – ледве стримувалася, щоб не базікати весь час про всілякі дурниці і не тішитися по-дитячому з тих же дурниць. Не могла не зважати на те, як паскудно почувається принц, хоч він і намагався будь-що приховати свій стан.

*****

   О, Тео навіть намагався жартувати з донькою господаря заїзду, розплачуючись за мішечок вівса для нашого гнідка і трошки харчів нам на дорогу, та я бачила, що оті жарти давалися йому не легко. Трясця! Він взагалі зможе їхати верхи?

    День обіцяв бути спекотним, оскільки небо в нас над головами хмарністю й не пахло.

   Ми неквапно виїхали за браму, залишаючи Кілос – це гамірливе, рухливе та пульсуюче життям місто і, мушу визнати, ми припленталися сюди не даремно, адже таки зуміли розшукати Тхалоса Рубіара і отримати відповіді на свої питання. А чого ж, на разі, ще бажати?

  – Гроші! – раптом вигукнула я, несамовито смикнувшись за спиною Теодора. – Нам треба десь роздобути більше грошей. Тоді ми змогли б гарно провести ці кілька днів, поки не минуться мої перетворення.

   Принц Лотрії видав звук, який я спершу прийняла за болісний стогін, і лише потім збагнула, що то він так змучено розсміявся:

   – Пропонуєш мені пограбувати когось, принцеско? Хех! Я не сумнівався, що зв’язок з тобою розкриє лише найкраще в моїй душі.

   – Смієшся, так? А мені от не до жартів, принце! На що ми житимемо ці кілька днів?! Продавати вже нічого... Та й куди нам взагалі податися?

    Якийсь час він мовчав, важко дихаючи, і його стан подобався мені дедалі менше, тоді мовив стиха:

    – Залиш це мені, добре? Я потурбуюся про нас, обіцяю. Я про все... потурбуюся.

   "Мовив бідолаха, ледве тримаючись у сідлі. Еге ж!" – подумки пирхнула я, але вголос лише умгукнула, погодившись.

     Ми знову трохи проїхали мовчки. Небо лишалося таким самим чистим і безхмарним, як і вранці, тому на похмуру погоду годі й сподіватися. Натомість остаточно "захмарився" настрій мого нареченого, коли я обережно спитала:

    – Спина дуже болить?

   Він оглянувся на мене так різко, що ледве притлумив болісний зойк, з чого я зробила висновок, що таки дуже болить.

    – Звідки ти?..

   – Помітила вночі, коли ти мився. Тео, такий синець не отримати, просто абияк зіскочивши з коня. Може розкажеш, що все таки сталося?

    Я подумала, що зараз він спробує пожартувати, аби відвернути мою увагу і уникнути прямої відповіді. Мовляв, не соромно підглядати, як я купаюся? Але ні. Теодор відказав твердо і без тіні усмішки:

  – Ледочко, давай на якийсь час поки не будемо мінятися ролями: на разі я піклуюся про тебе і захищаю, а за потреби ти потім відплатиш мені тією ж монетою. Домовилися?

   – Дзуськи ми домовилися, Тео! Тобі потрібна допомога, я ж бачу. Лікар якийсь чи хоч би травник...

   – Годі, дівчино! Розмову скінчено.

   Здавалося, у ці слова, аби вони прозвучали голосно й твердо, відкарбовано та без потреби ще щось пояснювати – принц вклав останні сили свого змученого тіла, тож я замовкла.

    Але ненадовго! 

    – Він знову патякав про зірки? – спитала я невдовзі просто тому, що не могла вже терпіти гнітючого мовчання, перериваного час-від-часу болісними стогонами Теодора. І не сподівалася почути відповідь, але він кинув коротко:

    – Знову. Клятий чаклун просто схиблений на зірках.

    Добувшись слабкого контакту, я одразу ж учепилася за цю можливість.

    – Теодорику, будь ласочка, пообіцяй мені одну річ.

    Знову важке зітхання і притлумлений стогін болю:

    – Яку, Ледочко?

   – Обіцяй, що як тільки ми опинимося у якомусь пристойному поселенні чи ж містечку, то ти одразу ж звернешся по допомогу до цілителя… Ну, щоб тобі спину оглянули. Обіцяй!

   – Добре. Обіцяю.

   Так просто? Я здивовано замовкла, але знову ненадовго.

   – Якщо вже такі справи, то ми могли б відшукати печеру, схожу на ту, в якій вже ночували одного разу – і спокійно перечекати там ці кілька днів. Принаймні будемо захищені від дощу і вітру, якщо раптом погода зіпсується, – ну а їжа… Збиратимемо гриби і ягоди в лісі. Можливо і вполювати вдасться якогось зайця чи куріпку. Що скажеш, Тео?

   – Ні.

   – Що – ні?

   Теодор глибоко вдихнув і мовив на одному диханні:

   – Нам не потрібна ніяка печера, бо я знаю місце, де є все необхідне для нормального перебування і де ніхто… Ніхто не шукатиме нас.

   – Чудово просто! Чому раніше мені про це не сказав? Що за місце і як туди дістатися?