ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

37

    – Що, на всіх богів, з тобою сталося, Ледо?! Я ж залишив тебе на якісь дві години – не більше.
    – Мені запаморочилося в голові і я знепритомніла... Сама не розумію, як це сталося.
   Я бачила, що на язиці у нього крутиться ще купа питань, а в думках рояться сумніви, проте він лише важко зітхнув і пильно оглянув моє обличчя, знову змочив у мисці з холодною водою шматочок тканини і приклав мені до перенісся.
   – Тримай отак якийсь час, поки кров не припинить іти.
   Я кивнула і ми мовчки дивилися один на одного, а коли я вже розтулила рота, щоб почати випитувати як все пройшло з Тхалосом, – Теодор заговорив сам.
   Він розказав, важко всівшись на ослінчику біля вікна, що помічник Тхалоса Рубіара, отой старий на ім’я Ксандер – розшукав його сам, щойно принц вибрався на суміжну вулицю з тією, на якій знаходився заїзд. 
   Неймовірно порадував мене, сказавши, що якщо вірити тому лиходію Тхалосу – мої перетворення на драконицю припиняться одразу, як тільки на небі з’явиться повний місяць. Іще Теодор сказав, що драконяча сутність здатна мене захистити від різного роду фізичних травм, ( що це означає, я не розуміла зовсім, але в нас ще буде час із цим розібратися. Принаймні я мала певні здогадки). 
    Він багато ще говорив, але, як я зрозуміла пізніше – оминув суттєві деталі.
  Мій наречений, наприклад, не до пуття пояснив, як саме з настанням повні  припиняться мої перетворення. Він не сказав, що тоді я лишуся драконицею назавжди, – і зворотного шляху у подобу людини для мене вже не буде.
   Ще він не сказав, що сам Тхалос також є носієм драконячої сутності, що дає йому надзвичайну силу. З цією силою він і пожбурив Теодора до протилежної стіни, продовжуючи, так би мовити, їхню милу бесіду, коли принц приставив йому до горла кинджал. 
   Але було також і те, що мій наречений не мусив мені говорити, бо це читалося в кожному його дотику, в лагідному слові і турботливому поводженні: хай якою я стану й лишуся за кілька днів, коли нічне небо освітить круглий яскравий диск повного місяця – він мене не покине!
 ...І поки я, наситившись і викупавшись, вже майже дрімала на правому краєчку старого ліжка, збираючись ще дещо випитати у Теодора і обміркувати наші подальші дії – він так і сидів у кутку зали внизу і похмуро цідив другий ківшик не такого вже й поганого вина, міркуючи, як бути з тими напастями і брехнею, якою прикрасив для мене жахіття реальності. І він би купив і третій ківшик вина, аби хоч на якийсь час притлумити гризоти совісті і страх та сором через нездатність допомогти мені й захистити, проте в нього лишилося всього лише кілька монет від продажу меча, на які слід вранці купити трохи харчів нам у дорогу. 
   Важко підвівшись, спадкоємець трону Лотрії добрів непевним кроком до нашої кімнатки і, перш ніж влягтися біля мене й заснути, вирішив перед тим скупатися в не дуже й остиглій воді, яку ще не встигли прибрати. Коли він скинув куртку й сорочку, я побачила добрячу смугу здертої шкіри у нього нижче лопаток і чималий синець, що до ранку збільшиться й потемніє ще дужче. І я вже смикнулася, аби підвестися й розпитати про походження цієї травми, через яку Тео спокійно міг і хребта собі зламати, але дивлячись, як він, хитаючись, насилу забрався у воду і зітхнув так важко, наче приготувався там таки й спустити дух... Що ж, можливо ця розмова таки може зачекати до ранку. Слухаючи важкі зітхання принца і перебираючи в голові сотні своїх сумнівів і думок, я й не помітила, як провалилася в міцний, але тривожний сон.
   Мені снився мій наречений і... пурпур. Все було залите ним. Навіть мої очі і горло, весь світ!