ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

36

       О, зануритися в гарячу купіль було для мене справжнім блаженством! 
   Минуло не так і багато часу, коли ледве старша за мене господиня заїзду з двома дужими помічниками  принесла до кімнати важкенькі дерев’яні ночви, які одразу ж були наповнені водою. Ну а згодом там опинилася і я.

*****

   Сама не знаю, чому вирішила не казати принцові про те, що таки справді ледь знову не перетворилася на драконицю, коли він пішов шукати Тхалоса і замкнув мене у цій крихітній кімнатці. Зрештою, важливішим було те, що я якимось дивом зуміла стримати себе і уникнути жахливої метаморфози, ну а змовчати я, мабуть, вирішила через видіння, які звично вже передували перетворенню. 
   Здається цього разу у видіннях справдилося те, чого я боюся понад усе. І мені дуже не хотілося, щоб це було попередженням про небезпеку, яка найближчим часом може втілитися у реальність.
   ...Голодна чи ні, але я тоді таки зуміла втихомирити свій гнів і задрімати, більш-менш зручно влаштувавшись на скрипучому ліжку. 
   І я щиро сподівалася, що то мені наснилося. Жахіття, які від часу моєї зустрічі з Тхалосом Рубіаром і подальшими наслідками не давали мені спокою, – цього разу перевершили себе у своїй потворності і правдивості. Я не побачила багряну в’язку річку, що текла між двома блискучими чорними скелями і самого чаклуна-філософа не побачила, зате дуже чітко побачила себе такою, якою після перетворення раніше бачив мене тільки Теодор.
    Принц, до речі, теж там був, і це виявилося найжахливішим!
   О, я напрочуд затишно почувалася з оцими кігтистими лапами і з могутніми крилами, що могли, мабуть, справді підняти мене до самісіньких зірок. Я не цуралася більше своєї нової сутності, ліниво повертаючи увінчану парою довгих загнутих відростків голову та поволі метляючи довгим лускатим хвостом, що на кінці мав загострену кістяну китичку, що скидалася на шип і була ой яка смертоносна. А ще я напрочуд добре тепер бачила навколишній світ. Бачила ніби як і зазвичай, проте предмети й істоти тепер окрім звичних форми й кольорів виділялися ще і якоюсь особливою ознакою: від них ніби ширилося якесь світіння. Іноді воно було або надто яскраве і так і вабило до себе,  або ж ледве жевріло, не викликаючи бажання наблизитися... В людській подобі я такого не помічала.
   Мені справді подобалося бути драконицею і стояти на вершині вкритого зеленою травою пагорба, оглядаючи гори довкола і долину, що розкинулася внизу. Ще мені подобалося відчувати силу!
   У світі, здавалося, ніхто й ніщо не могло б мені протистояти. Я не боялася, ні в чому не сумнівалася і, схоже, вперше в житті відчувала абсолютну цілісність своєї душі – і тіла, хай навіть вже не людського. Ніщо в мені не лякало мене більше і не викликало огиди... 
   Я звелася на міцні задні лапи і розправила крила, а тоді випростала в небеса довгу змієподібну шию, розтулила пащу. Глибоко вдихнула, заповнивши велетенські легені гарячим повітрям, напоєним ароматом соковитих трав і квітів, що рясніли в долині. Мить – і на видиху з горла мого вирвався стовп вогню разом із моторошним ревінням, почувши яке все живе довкола мало сховатися чи ж забратися подалі!
   Але не для всіх я виявилася такою аж страшною, бо спершись знову на всі чотири кінцівки і стуливши зубату загострену пащу, я побачила у себе за спиною людину. Юнака. Це був Теодор.
   Мій наречений просто спокійно стояв переді мною, не виказуючи ніяких почуттів та емоцій. Не боявся і не намагався напасти, не втікав і не підходив ближче. Принц Лотрії просто стояв на місці, але зосередившись на його красивому лиці я помітила, що вуста його ледь ворушаться, ніби він щось говорить. Я розвернулася і нахилила голову так близько до його обличчя, що могла тепер роздивитися сіро-зелені райдужки очей Теодора та розширені зіниці, в чиїй чорноті мій потворний лик відбивався, мов у дзеркалах. 
   «Опирайся!»
   Ось що він повторював ледь чутно. Опирайся! Я радше прочитала це слово по губах принца, аніж почула. Але чому я маю опиратися чи кому? Я чудово почуваюся у цій подобі і не вважаю себе потворною, – навпаки могла б лишитися такою навічно!
   А тоді я раптом підвела голову і страшенно заревіла, змахнула дужим хвостом і, вигнувши хребет, щосили гепнула ним об землю, що аж дрібне каміння й пилюка розлетілися навсібіч. Теодор не поворухнувся, стоячи переді мною, ніби скутий незримими путами чи ж паралізований. Що ж... Сам винен!
   Я з усієї сили вдарила його передньою лапою, шарпнувши і відкинувши на кілька метрів, мов якесь опудало, напхане соломою. Він не видав жодного звуку і так і лишився лежати на траві, коли я двома могутніми кроками наблизилася і нависла над ним, пильно вдивляючись у спотворене болем, проте й досі привабливе обличчя. Він хрипів, намагаючись дихати, я ж гадала, що Теодор досі повторює те кляте «Опирайся!»
   Кров скрапувала з кутиків його рота, текла з носа і навіть з вух. Очні яблука теж зробилися червоними через судинки, що в них полопалися після удару об землю. І добре! Тепер очі Теодора більше не є моїм дзеркалом. Тоді я із задоволенням та якимось радісним передчуттям притиснула лапу йому до грудей і дивилася, як біла сорочка сильніше й сильніше просякає кров’ю; відчувала, як мої пазурі роздирають його плоть, а ребра ламаються під дужим натиском. 
   Життя! Його життя витікало гарячим пурпуром на траву і згасало в широко розплющених очах, досі звернених на мене з німим співчуттям... Життя покидало його, а я спостерігала за цим видовищем з насолодою – і з такою ж насолодою я роззявила пащу, бажаючи відчути свіжу Теодорову кров на смак!
   – Ніііі!
   ...Я стрепенулася і сіла на ліжку, захлинувшись чи то слиною, а чи кров’ю свого нареченого, що так смакувала мені уві сні. Відкашлявшись, перелякано обмацала свої руки, плечі й обличчя, ніби досі не вірячи, що вони нормальні – людські. Тоді я підвелася і непевним кроком підійшла до дерев’яного відерка, що стояло на долівці в кутку біля дверей і, не маючи якогось кухля чи миски – склала долоні ківшиком і напилася води, ставши на коліна. Вода була погана і відгонила затхлістю, а ще була теплою, наче сеча; на дні відра щось ворухнулося, схоже на корінці чи ж продовгуваті чорні водорості... Прокляття! 
   Я відсахнулася і виплюнула воду, знову закашлявшись і відчувши нудоту. В голові паморочилося, перед очима пливли чорні цятки, а коліна трусилися й підгинались... Я вся тремтіла і почувалася дуже, дуже! – зле, проте до останнього відмовлялася визнавати причину свого стану.
   Ні, ні і ще раз – ні! Я не можу!.. Не можу перетворитися тут і зараз, в цьому місці. Мушу! Мушу якось стримати себе.
   Я хитнулася і ледве встигла спертися на підвіконня, інакше б впала на долівку, як підкошена. Біль у голові та всьому тілі наростав кожної миті, будучи таким вже знайомим і майже рідним. Трясця, в мене навіть очі боліли! Розум штурмували моторошні видіння пошматованої скривавленої плоті Теодора – пошматованої мною, а точніше драконячою версією мене. О, від цих видив мене б вивертало й вивертало, якби у шлунку завалявся хоч якийсь харч. Я не хочу! Не хочу, щоб це відбувалося знову...
   Люди! Там, під вікном було безліч людей, які гомоніли, сварилися і безтурботно продовжували займатися своїми справами, навіть не підозрюючи, яка смертоносна небезпечна істота дивиться на них згори людськими – поки що – очима. Я вчепилася в потріскану брудну деревину підвіконня так міцно, що аж пальці побіліли і взялася повторювати собі подумки, закусивши до крові нижню губу: «Ніколи не завдам тобі шкоди, Теодоре! Ніколи!.. Люблю тебе і не скривджу, не завдам болю, зможу вберегти... Від себе! Буду... Я буду! Буду...»   
   – Опиратися! 
   Я сказала це вголос у порожній кімнаті, але на той момент у вухах моїх вже лунало моторошне ревіння дракониці. Це я видала цей звук замість слова? Не може бути...
   «Опирайся!»   
   Я відчувала, як плоть моя напинається і розтягується на кістках, ніби ті збільшилися в розмірі втричі – щонайменше.
   «Опирайся!»
   Очі викочувалися з орбіт, а зір зробився нечітким і розфокусованим, зате видіння в моїй голові були чіткими й барвистими, як ніколи і серед всіх отих барв переважав пурпур.
   «Опирайся!!!»   
   Важко було дихати, важко тримати голову на плечах і сковтувати слину, що раптом зробилася в’язкою та гіркою, наче смола.
   Я так хотіла опиратися, що готова була й померти, тільки б саме зараз і саме цієї миті не здатися і зуміти лишитися людиною. 
   А ще я дуже хотіла, щоб мій коханий Тео був зараз поряд зі мною. Так, я наполягала раніше, щоб у такі миті він тримався подалі, проте зараз раптом... Я виявилася такою боягузкою, опинившись наодинці з іншою версією себе, котру не навчилася ще розуміти і сприймати, а контролювати й поготів!
   Не розуміла тоді ще, що таки дала відсіч тій істоті, що рвалася назовні. Пам’ятаю лише, як втупилася поглядом у свої розпухлі і спотворені викручені пальці, якими щосили трималася за підвіконня і ще пам’ятаю, як на почорнілу вже лускату шкіру впало кілька червоних крапель – то від напруження й зусиль у мене носом пішла кров. Тоді десь на задвірках свідомості пролунав голос Теодора і його розпачливе: «Опирайся!», а далі – чорнота і пустка, але болю вже не було.
   Отямилася я знову на ліжку, відчуваючи прохолодний вологий дотик до свого лиця. Це було приємно, а ще мені було приємно бачити над собою  стривожене обличчя Теодора який, схоже, тільки-но увійшов до кімнати, де й побачив мене непритомну на долівці зі скривавленим писком... Звідси й похмура складка нерозуміння, що залягла між його бровами; і страх перемішаний з подивом у сіро-зелених очах.
   Його очі! Я стрепенулася і різко сіла на ліжку, роззирнулася довкола – кімната і все в ній було цілим, отже я не перетворилася. Таки так, бо якби це сталося, то я, найпевніше, завалилася б на нижній поверх, прибивши добрячу купу мешканців заїзду. Разом з цим я досі ще чітко пам’ятала вкрите кров’ю лице Теодора і його очі: застиглі, холодні, без якогось виразу і безживні.
   Я вбила його у цьому видінні. Вбила із задоволенням!