ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

30

Козяче молоко було ще тепле, бобова кашка з шкварками теж виявилася не погана на смак, проте двійко пиріжків з горіхами, политих медом, в нашій вечірній трапезі були найкращим частуванням. О, я їла з не меншим апетитом, аніж поїдала м’ясо молодої сарни, яким люб’язно пригощав мене Тхалос Рубіар.
   Тхалос!
   Рубіар!
   Я намагалася, проте не думати про його появу і слова у своїх видіннях під час другого перетворення не могла.  

*****

– Слухай, принцеско, – Теодор з апетитом, що доволі мене дивувало, розправлявся зі своєю часткою вечері, сидячи навпроти мене просто на дощатій долівці, притрушеній духмяним сіном: – Може тобі спробувати на майбутнє якось навчитися розуміти, коли саме тобі час прийняти драконячу подобу? Просто цього разу все обійшлося, але хтозна, як воно складатиметься надалі. Скажімо, якщо ти перетворишся на площі базару, вщент забитій людьми – або хоча б і прямо тут, у цій стодолі... Та й з голизною цією треба щось робити. Ні! Я, звісно, нічого не маю проти, але в запасі тобі слід мати хоча б десяток платтячок на такі випадки. 
   Я запила останній пиріжок молоком і кинула на свого нареченого сердитий погляд. Витерла рот долонею, а тоді мовчки взялася доїдати бобову кашу. 
   Не те щоб я не погоджувалася зі словами принца: його побоювання слушні, проте ділитися з ним своїми відчуттями і тим більше видіннями, які переслідували мене тоді, коли чари Тхалоса Рубіара вступали в дію – зараз чомусь не хотілося. Зрештою, мені достатньо було того, що цього разу після перетворення я доволі швидко очуняла. Ні, я більше не сиділа й не тупилася непорушно, як тоді в печері; і я цілком нормально говорила та пересувалася, розуміла, що зі мною відбувається. Бляха!
   Адже у видінні той клятий чорнявий філософ так мені і сказав, що, мовляв, з кожним разом ставатиме легше і легше, аж доки я не звикну...
   «На всіх богів: я не збираюся до цього звикати!!!»
   Я ледь не вилизала миску і відклала її, нарешті відчувши, що таки наїлася. Направду мені було не так вже й погано і я б не мала на що нарікати, якби усвідомлення того, що знову зробилася великою і страшною драконицею – не засмучувало й не муляло десь на задвірках свідомості.
   Я не всерйоз, але вірила, що може все й минеться. І Теодор також сподівався, що зі мною більше цього не станеться і ми обоє вдамо, що то нам привиділося, примарилося, наснилось... Тоді ми б все таки заночували тут, у Рубищі, але вранці поїхали б до річки Скресли, дорогу до якої нам вже підказала ця добра жіночка, що прихистила нас на ніч.  По річці і вдень і вночі пропливає пором, який переправив би нас на інший берег, а там навіть я знала, що до замку Рожевих Скель пів дня їзди верхи. Вже завтра я була б вдома, якби знову не перетворилася, та ще й у такому не підходящому місці.
   Тепер же ми мусимо дістатися річки Скресли, а потім тримаючись її течії рушити до міста Кілоса на пошуки Тхалоса Рубіара і хтозна, чим іще обернуться для нас ці мандри. 
   А ще мені дійсно треба дістати десь пару додаткових платтячок, щоб кожного разу мати змогу прикрити свою голизну.
   – Про що ти так зосереджено й довго думаєш, принцеско?
   Я підвела очі на Теодора і зітхнула: знала, що якщо він поставив собі за мету з’ясувати зараз ті чи інші питання, то не відчепиться, доки ми про це не поговоримо. Хороша якість для майбутнього правителя, еге ж?
   – Думаю про своє! – буркнула я, зручніше всідаючись і розправляючи на колінах складки не нової, але просторої і зручної сірої сукні, яку люб’язно виділила мені господиня із речей своєї покійної доньки. Ця жіночка направду дуже гостинно прийняла нас, не ставлячи зайвих питань і неохоче приймаючи скромну плату, яку таки всунув їй до рук Теодор. 
   – Про своє. Але ж ми домовилися, Ледо, що ми разом у цьому всьому, тому і вибиратися будемо разом! А ти от думаєш... про СВОЄ.
   Спадкоємець трону Лотрії зробив виразний акцент на останньому слові і я відчула, як в душі докірливо дряпається моє не чисте сумління. Адже якби не принц, то сама я навіть після другого перетворення не дала б собі ради. Це він не розгубився і скажено гнав гнідка, доки ми не опинилися в поселенні. Він сміливо постукав у двері першої-ліпшої хатки, просячи притулку. О, я так вразилася, коли жіночка, що вийшла до нього – після пари слів запросила нас всередину, а тоді знайшла для мене оцю сукню і провела нас до стодоли, пізніше принісши вечерю... Досі не знаю, що Теодор їй наговорив, але вона повірила йому. Принаймні, я не помічала ворожості чи ж якоїсь загрози з її боку.
   І хоч я була щиро вдячна своєму нареченому за турботу і спроби мене підтримати, та сама я теж мала питання, які збиралася з’ясувати раз і назавжди.
   Я прямо глянула йому у очі, намагаючись, аби мій голос звучав якомога суворіше:
   – Ми також домовилися, Тео, що ти триматимешся від мене подалі, коли я не... не є собою. 
   Він всміхнувся якось знічено й винувато, прикривши на мить повіки. Мене розсердило те, що подібні речі можуть його веселити, а тоді Теодор пояснив:
   – Віриш чи ні, принцеско, але я не можу віддалитися від тебе. Якась сила навпаки змушує мене бути ближче, коли ти отак змінюєшся. Цій потребі не можу опиратися, хоча й розумію, що обережність не буде зайвою. – Я глянула на нього так, ніби він був несповна розуму, і тоді принц поспіхом додав: – Але ти не хвилюйся: я підійшов лише тоді, коли ти вже знову обернулася на людину. Та й цього разу ти вже поводилася спокійніше, так... Так, ніби потроху прийняла себе.
   «Прийми це, Ледо, і не опирайся...» – голос Тхалоса Рубіара з видіння пролунав у моїй голові і я скривилася, проганяючи його зі своєї пам’яті. Про те, що філософ назвав мене справжнім ім’ям – взагалі зараз думати не хотілося. Я знову сердито глянула на принца:
   – Я дуже рада, мій дорогий наречений, що ти в мене такий неймовірно сміливий, проте якщо це станеться зі мною наступного разу... Тікай негайно! Сідай на коня і жени щодуху, не озираючись. Щойно я скажу, що почуваюся зле – нічого не розпитуй і навіть до мене не торкайся, а забирайся подалі. Зрозумів мене, Теодоре? Я не жартую, говорячи, що є небезпечною для тебе. Пообіцяй це мені! Мусиш обіцяти.
   Теодор Лотрійський усміхнувся одними вустами і глянув на мене спідлоба, а тоді спокійно сказав:
   – Не люблю давати обіцянок, яких навіть не намагатимуся дотриматись.
   Моя рука сіпнулася і я ледве стрималася, щоб не запустити йому в голову порожньою мискою від каші: ану ж, він раптом порозумнішає?
   – Тобі весело, так? Насолоджуєшся власною безстрашністю і благородством? Але мені начхати на це, повір! Думаєш, я не помітила, з яким спокійним і буденним виразом обличчя ти наблизився до мене з отією ковдрою цього разу? Кожен твій рух і погляд так і говорили: ну подумаєш, яка дивина – моя наречена побула трохи потворною гігантською ящіркою, а тепер от знову стала собою. З ким не буває, еге ж! Але в тому й справа, Теодорику, що якраз! Ні з ким! Такого! Не буває!!!
   Останні слова я вже кричала йому в обличчя, подавшись вперед і ледве переводячи подих, він же дивився на мене спокійним поглядом своїх сіро-зелених очей і жоден м’яз на його привабливому лиці не виказував гніву чи ж непогодження, – лише смуток. 
   – А чому ти думаєш, що схожа на ящірку? У тебе, раптом що, пара крил на спині...
   Я вухам своїм не повірила: він продовжує жартувати? Взагалі не сприймає мої слова серйозно?! Схиблений якийсь!
   – Тобі й досі весело. Як ти гадаєш, мій неймовірний наречений, як я сприймаю світ довкола себе, коли перетворююся на драконицю? Думаєш, я дивлюся отак собі під ноги, бачу тебе і думаю: «О, та це ж мій наречений! Мій Тео!». Бляха, та нічого подібного, щоб ти знав!.. Я навіть коня б не впізнала, не те що тебе, дурню!!! Щойно я змінююся, то перестаю бути собою, забуваю себе, не відчуваю себе – собою! Леди немає тоді, розумієш? Є тільки ота істота з твердою, мов панцир, лускою замість шкіри; з крилами, повною пащею гострих зубів і мізками, в яких немає жодної згадки про те, хто такий Теодор! Ось, до кого тебе так тягне якась невідома сила, мій принце. Можеш загинути, якщо не навчишся опиратися їй.
   Я замовкла, знесилено опустила голову і плечі, зітхнула. Як іще мені достукатися до його здорового глузду, щоб він зрозумів, який важливий для мене і як я боюся йому нашкодити? Це ж справді не жарти, адже так?! 
   – Я все це розумію і сприймаю дуже серйозно, Ледо, не сумнівайся в цьому. І я не аж так і безстрашно почувався, коли ти перетворилася сьогодні. Я злякався і розгубився по справжньому, коли це сталося з тобою вперше, проте на цей раз, там у полі... Словом, я вже приблизно знав, що з тобою, а тому відреагував спокійніше. Направду навіть в подобі дракониці ти, принцеско, виглядаєш доволі миленькою.
   – Іди до сраки, Тео!
   – Але ж я не жартую. Не так страшно дивитися на тебе після перетворення, як бачити, що коїться з тобою під час нього...
   Його голос затремтів і стишився на останніх словах, і я пильно вдивилася в обличчя принца, бо мені на мить здалося, що він стримав плач чи ж, принаймні, жалібний стогін.
  – Це так нестерпно бачити? Я не пам’ятаю своїх відчуттів після перетворення... Ну, не виразно пам’ятаю. 
    – І добре, що не пам’ятаєш, Ледочко. Цього разу я спостерігав весь цей довбаний процес і, повір, не заздрю тому, через що ти проходиш. Так, зміна відбувається відносно швидко, але видовище дійсно паскудне.
    – Паскудне, це розуміти як – огидне?
  – Ні, дівчинко. Паскудне, це розуміти як таке, на яке неможливо спокійно дивитися і сприймати відчужено, без емоцій. Трясця, Ледо! Ця істота буквально росте в тобі і рве тебе на шмаття плоті й уламки кісток, коли продирається назовні... Твоє тіло плавиться й тріщить і тобі страшенно боляче. Тому мені теж болить і тому, принцеско, мені так хочеться бути поряд з тобою під час цього, а ти кажеш мені забиратися подалі.  
   Я мовчала, відводячи погляд. Оце я щойно намагалася його захистити, а вийшло, що він сам хотів мені допомогти і я тепер ще й виглядаю невдячною та нерозумною. Ні, ну таке трапляється часом в наших стосунках!
   – А зворотній процес? – спитала я тихо, щоб просто порушити незручне мовчання. – Коли я знову стаю людиною, то це теж... виглядає паскудно?
   – Ні. Цей процес, гадаю, навіть безболісний. Всю твою драконячу постать раптом огортає пурпуровий дим або туман, а тоді він так само раптово розсіюється – і я бачу тебе вже нормальною.
   – І голою.
   – І голою. 
   Я, уникаючи його погляду, але відчуваючи по голосу, що він знову усміхнувся і повеселішав – підвелася і зібрала з долівки порожні миски та кухлики з-під молока. Відчувала, як мої щоки заливає сором’язливий рум’янець, тому ще старанніше ховала очі, одразу рушивши до виходу. Вже біля самих дверей сказала, озирнувшись через плече:
   – Я віднесу господині посуд і подякую за вечерю, а ти доти можеш... постелити нам десь у кутку. Хочу добре виспатися перед завтрашньою мандрівкою до Кілоса.
   Він миттю підхопився і кивнув, усміхаючись ще ширше:
   – Твоя правда, принцеско: нам справді вже час вкладатися. 
   Коли я невдовзі повернулася, то мій наречений вже лежав на купі сіна, накритій зверху солом’яниками, що ми їх незмінно возили з собою, а під голову підклав скручені шкурки, що Тхалос залишив нам замість подушок. Ковдра, у яку я загорталася не так давно замість одежі – знову використовувалася за призначенням. 
   Я причинила скрипучі дверцята стодоли і без роздумів вмостилася на лежанці біля принца, присунувшись спиною до нього так близько, як тільки могла. І я би, повірте, образилася, якби він не повернувся трохи на бік і не пригорнув мене рукою за стан.
      Якийсь час ми лежали мовчки. А що? Хіба не все ще обговорили? Я дивилася на тремтливий вогник глиняного каганчика, підвішеного до невисокої стелі, який давав не так вже й багато світла. Потім через вузеньке віконце задивилася на небо, де серед зірок поважно сяяв наростаючий місяць. Десь за тиждень, а може й трохи більше буде повня...
   – Тео!..
   Мій голос у тиші мені самій здався надто гучним і якимсь нервовим, проте якщо принц уже заснув...
   – Що таке, Ледо?
   Ще не заснув. Я сказала вже тихіше:
   – Мені справді треба мати наготові трохи зайвого одягу. Ну, ти розумієш, через що.
   – Розумію, принцеско. Маємо ще трохи монет з продажу твоїх прикрас, то й купимо тобі в Кілосі пару суконь. – Він позіхнув, ворухнувшись позаду мене і я спохмурніла, не розуміючи – чи він присунувся ближче, а чи намагається посунутися далі від мене. – Тривожить тебе ще щось?
   – Так. Натовчи йому пику!
   – Кому?
   – Тхалосу Рубіару. Тому підступному брехливому падлюці!
   – Ти що ж це, принцеско, більше не вважаєш його симпатичним?
   Я чула, що Теодор притлумлює сміх і відчула також, що він таки присунувся ще ближче.
   – Просто натовчи йому пику і змусь поплатитися за те, на що він мене перетворив.
   – Це я вже точно тобі обіцяю, принцеско!