ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

26

Звук долинав з тунелю позаду мене і я з тремтячою гіллякою, кінець якої горів і потріскував у моїй руці, підійшла ближче. Так, певно, що нормальна людина злякалася б і трималася подалі від джерела потенційної небезпеки, але позаяк нормальною я вже себе із зрозумілих причин не вважала, тому...
   Із тунелю в обличчя мені війнуло холодом, смородом злежаного й застояного повітря і ще вогкістю. Протяг? Але звідки? Бляха, мені ж треба шукати Теодора, а не нову халепу на свою голову. Щоб увійти, мені слід було пригнутися, бо прохід був доволі вузьким і не високим. Отак потроху, освітлюючи кожен свій крок і глипаючи злякано на стіни – я просувалася далі, сама не знаючи, що хочу там побачити і нащо взагалі марную на все це час. Вогник у моїй руці хитався непевно, як хиталася і моя рішучість та впевненість у правильності своїх дій.
   Звук, що привернув мою увагу, більше не долинав з глибини тунелю, але самі заокруглені стіни і стеля несподівано почали не вужчати, а розширятися. Це мало б мене насторожити і, можливо, змусити задуматися, чи варто мені продовжувати шлях на зустріч невідомо з чим, проте я не стишила кроків і не зупинилася. До того ж, далі я ішла не пригинаючись ледь не до землі, а навпаки мала тепер змогу розправити плечі та роззиратися навсібіч. 
   Мені було майже не лячно, а коли я опинилася на краю доволі глибокої природньої кімнати, де зі стелі звисали нагромадження сталактитів, схожих на гігантські загострені драконові зуби... (згодна, невдале порівняння), то мені стало навіть цікаво. Палаючої гілочки в моїй руці було не достатньо, щоб як слід усе роздивитися, проте я помітила в центрі доволі велике заглиблення, заповнене водою. Якесь підземне озерце, чи що? Я обережно зробила крок вперед, але долівка була всіяна уламками скелі і камінцями, та ще й до озерця вів спуск, тому коли з під моєї ноги вниз покотилися шматочки гірської породи – печерою прокотилася луна. Напевне, саме цей звук і долинув до моїх вух, коли я повернулася, але ж... З під чиїх ніг посипалися камінці? Що ж, пора мені вшиватися звідси і продовжити пошуки принца.
   Я ще раз кинула погляд на озерце внизу, чия нерухома чорна вода ледве ловила скупі відблиски вогню, а тоді розвернулася, готуючись знову протиснутися вузьким тунелем до виходу, коли збоку з тіні вигулькнула чиясь рука і схопила мене за плече, після чого знайомий, але ще мною з переляку не упізнаний голос весело крикнув:
   – Попалася, принцеско!
   І, перш ніж пронизливо заверещати; перш ніж впустити на долівку єдине джерело світла, що скотилося вниз і з шипінням згасло у якійсь калюжі... Перш ніж зрозуміти, що не дарма я сюди протиснулася, бо таки знайшла Теодора – я встигла глянути під стелю, після чого заверещала ще дужче, адже там, звисаючи вниз головою і злегка погойдуючись спало, (а тепер вже прокинулося), точно більше десятка здоровеньких таких кажанів. Ненавиджу цих тварин!
   – Тікай, Ледо! Біжи!!!
   О, так: Теодор Денлок зі своїм білявим чубчиком вже не веселився.

*****

Легко йому було казати – біжи! Я ж геть нічого не розрізняла у темряві, та ще й коли кажани зірвалися зі своїх місць і з пронизливим писком взялися літати довкола, то я взагалі у паніці ледве змогла протиснутися у вузький тунель. Мені здавалося, що відблиски багаття на кам’яних стінах попереду я побачила через цілу вічність, проте насправді ми з Теодором вибралися за кілька митей, хоча й натикалися весь час на стіни, а принц ще й приклався маківкою до стелі, через що не втримав на язиці міцне слівце.
   Коли ми вибралися і опинилися у світлому колі вогню, то я одразу ж накинулася на Теодора, навіть не даючи йому віддихатися.
   – А щоб тебе, Тео!.. Що ти там робив?! Я ледь з глузду не з’їхала, гадаючи, у яку халепу ти втрапив!.. Що ти собі думав, га? Що!.. Думав?!!
   Кожне слово я супроводжувала, смачно прикладаючись долонями до його плечей, потилиці, навіть обличчя... Словом, де тільки діставала, доки він не зумів нарешті перехопити мої руки. Бляха, він і досі сміявся, блазень нещасний!
   – Ти!.. Це не розумно і не гарно, Теодоре. Мені й без твоїх жартів не просто!
   Він нічого не казав, намагаючись врешті віддихатися і опанувати шалену веселість, що ніяк його не відпускала. Мої руки він не міцно, але поки що теж тримав. З вузького, але як виявилося, не настільки, – тунелю досі чулося лопотання крил і моторошний писк: там метушилися потривожені кажани. Брррр!
   – Жарт не жарт, принцеско, зате тепер ти знову нормальна.
   – Що? – витріщилася здивовано я, не розуміючи його слів. – Тобто – я знову нормальна?
   Він ще кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, а тоді відпустив мене і сказав:
  – Після того твого перетворення ти перестала бути собою... Ну, тобто навіть зробившись знову людиною – ти була якась... не ти, і все тут. Згадай, адже ледь не пів дня ти навіть не могла говорити. Тупилася кудись, ніби бачила щось, чого не можу бачити я. Це добряче діяло мені на нерви, проте зараз, Ледо, ти нарешті цілком отямилася і мені, повір, набагато спокійніше.
   Я сіпнулася, злегка здійнявши долоню, аби ще раз ляснути його за те, що налякав мене, але передумала.
   Передумала, бо Теодор виявився правий. 
   Я ж дійсно по справжньому прийшла до тями тільки зараз. Перейнявшись пошуками принца – я на коротку мить, але відкинула проблему свого перетворення, зосередившись на більш важливій справі. Ні, я таки справді стала собою, от тільки чи надовго? Весь цей час я поводилася боязко, будучи внутрішньо ніби насторожі, наче могла спровокувати чергове перетворення на драконицю, (так, я вирішила називати себе «драконицею», бо вважала, що так правильніше), і я не могла розслабитися ні на мить, постійно прислухаючись до своїх чуттів та переживань. Ні, я й не думала розповідати Теодорові про видіння, які досі надто чітко поставали у моїй уяві, та й навіщо? Це не так уже й важливо. 
   Отож я визнавала, що після витівки принца до мене повернулася здатність виражати емоції і сприймати зовнішній світ, взаємодіяти з ним. І все ж зараз єдиним, що я відчувала, була злість. Я знову сердито занесла долоню і спитала, підступаючи на крок до свого нареченого:
   – І все ж я не розумію, милий мій Теодорику, як ти опинився у тій печері біля озера? Я ж шукала тебе і помітила б, як ти повертаєшся.
   – Все тому, Ледочко, що ти не зраджуєш своїй сутності роззяви. Поки ти шукала мене зліва від входу – я, затаївшись з правого боку – хутенько прокрався всередину і сховався у тунелі. Все це сталося просто у тебе за спиною, а ти і не помітила. Доречі, я сам здивувався, коли побачив озеро і той камінний простір, але якби раніше помітив, що там кажани, то теж би нізащо туди не попхався. 
   Що ж, така відповідь мене цілком влаштувала б, якби не одне «але».
   – Але ж Тео! Ти пішов по хмиз, то хіба нічого не назбирав?
   Він лише похитав скрушно головою і зітхнув, а тоді кивнув на щось у мене за спиною і сказав:
   – Озирнися, Ледо.
   Я послухалася і побачила під стіною чималу купу сухого гілля, недбало зваленого на долівку. І як я могла сумніватися, що принц і це встиг зробити. 
   – Вибач, я не помітила...
   – Еге ж, принцеско! Всі ви, – роззяви, такі.
   Оці всі хвилювання мене вкрай виснажили і я, о диво! – відчула, що мої очі просто злипаються. Не довго думаючи, я рушила до протилежної стіни, де ми вже влаштували собі сяку-таку постіль і всілася, поправляючи скручену шкуру, що слугувала мені подушкою. На запитальний погляд Теодора тільки кинула недбало, позіхнувши:
   – Я геть вибилася із сил, ганяючись за тобою і втікаючи від тих крилатих чорних створінь, тому з радістю вкладатимуся спати. 
   Тео Денлок кивнув, а тоді мовчки рушив до виходу з печери. Я аж підскочила, отетеріло дивлячись йому вслід. 
   – Ні, ти знущаєшся з мене? Куди це тебе знову понесло, Тео?!
  – Заспокойся, моя неймовірна наречена: я лише гляну, як там наш коник – і одразу ж прилаштуюся біля тебе. Лягай поки, я нікуди не подінуся.
   І спадкоємець трону Лотрії спокійно зник у темряві, нічого більше не сказавши. Я гмикнула невдоволено, сердячись на саму себе, бо таки справді поводилася, як роззява, геть забувши, що ззовні принц прив’язав подарованого нам гнідого коника. Борючись з бажанням все таки нишком простежити за Теодором, щоб точно впевнитися, що з ним все добре – я спробувала зручніше вмоститися на твердій лежанці, підклавши руку під голову. Полежала отак кілька хвилин, а тоді посунулася до самої стіни, щоб Теодору, коли він повернеться, лишилося достатньо місця біля мене. 
   Я таки зуміла не поринути у глибокий сон і дочекатися, коли Теодор нарешті влаштується на солом’янику поряд зі мною. Повіки мої, напевне, сильно засмикалися, коли принц пригорнувся до мене зі спини і я відчула на щоці його тепле дихання. Не знаю, чи здогадався він, що я ще не сплю, але прошепотів ледь чутно:
   – Ми виберемося з цієї халепи, Ледо. Разом. Обіцяю.
   Разом! Перш ніж я з цілковитою впевненістю у завтрашньому дні забулася глибоким сном, мені ще подумалося наостанок, як шкода, що Тхалос Рубіар зараз не бачить нас з принцом на цій убогій лежанці: у щирість наших почуттів він би точно повірив!
   Я ж вірила Теодору Лотрійському. Особливо тепер, коли більше не могла довіряти самій собі...