ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

23

– Дракон!!! Клянуся, що ти перетворилася на страшного гігантського дракона!

Теодор, мабуть, разів двадцять повторив мені це з тієї миті, як я знову обернулася на людину. Сидячи біля вогнища у цій моторошній печері, я продовжувала мовчки дрібно тремтіти і тупитися то у склепінчасту кам’яну стелю над головою, то невідривно дивилася у вогонь. Вже зовсім стемніло, але ми, на щастя, дісталися до цього прихистку ще в сутінках. 
   Принц простягнув мені пів палянички і яблуко, але я вкотре відмовилася від їжі, хоч і відчувала голод. Просто я боялася знову торкатися харчів, які залишив нам у запас Тхалос Рубіар. Я погоджувалася з Теодором у тому, що цей купець застосував щодо мене чари, але решту думок нареченого я не приймала.
   Скажімо, Теодор стверджував, що йому безпечно знаходитися поряд зі мною; я ж наполягала на тому, що становлю для нього загрозу. Принаймні якщо я знову стану великою і страшною.
   Стосовно цього «якщо» наші думки теж добряче розходилися. 
   Я мала надію, що подібна метаморфоза зі мною більше не трапиться, в той час як принц наполягав на необхідності розшукати Тхалоса і змусити його відповідати за те, що він мені зробив.
   – Я з під землі дістану того ошуканця і спершу добряче так натовчу йому пику, а тоді змушу зробити тебе такою, як раніше. Тепер розумієш, Ледо, чому у нас в Лотрії заборонено магію не те що вивчати, а навіть використовувати її в творчості чи мистецтві, та й бути причетним до чогось магічного загалом. Чаклуни – це зло, а злу не можна дозволити поширюватися! 
   Погрози на адресу філософа в шовках теж звучали з вуст Тео Денлока не вперше, і я не мала сумнівів, що при нагоді він їх виконає.
   Врешті решт ми вирішили переночувати біля лісу, вранці податися гостинцем до Рубища, а звідти і до Кілоса на пошуки купця, який мене прокляв.
   До речі, визнавати себе проклятою я теж наразі відмовлялася. Поки що.
   – Добре, принцеско: сиди тут тихо, а я піду зберу ще трохи хмизу, щоб підтримувати вогонь.
   Не знаю, що налякало мене більше – те, що лишуся сама, а чи те, що Теодор піде до лісу сам-один, та все ж його слова вивели мене з байдужного оціпеніння. Я підхопилася на рівні ноги:
   – Ні, я піду з тобою! Не лишуся сама і тебе одного не відпущу.
   Принц наблизився і діловито змусив мене всістися на місце, злегка натиснувши на плечі. Пояснив лагідним тоном, наче малій дитині:
   – Ні, Ледо, ти залишишся тут і чекатимеш мого повернення. Я відійду не далеко від печери, а щоб тобі було спокійніше, то буду насвистувати, щоб ти весь час мене чула. Домовилися?
   Я заперечно труснула головою і спитала ледь чутно:
   – А якщо твій свист раптом стихне, то чи означатиме це, що з тобою щось сталося?
   Теодор прикрив повіки, ніби ця балаканина втомила його вкрай, а тоді ще раз впевнено повторив, не применшуючи лагідних ноток в голосі.
   – Нічого зі мною не станеться. Просто сиди і чекай на мене.
   Я неохоче кивнула, хоча могла б навести ще з десяток аргументів, чому нам не можна було розділятися. Коли принц вислизнув з печери і його силует розчинився у темряві, я вкотре взялася прокручувати у пам’яті все те, що відбувалося з нами після моєї зміни.
   Так, саме «з нами», бо до цієї геть ненормальної ситуації Тео Денлок поставився на диво нормально і з розумінням. Я була йому безмежно вдячна за це. Мій наречений, як тільки трохи оговтався від побаченого, квапливо запевнив мене, що я не одна в цій «біді» і що це наша «проблема», а не лише моя.

  Отож я притиснула коліна до грудей і обхопивши себе руками за плечі, пригадувала, як знову стала людиною і як будучи навіть причмеленою жахливим перетворенням – щиро зраділа, що поряд зі мною миттю опинився спадкоємець Лотрії.

24

– Тихо, Ледочко, тихо, дівчинко!.. Все добре, ти повернулася! Це ти, знову ти... Я поряд! Все добре!.. Вже все...
   Я лежала на траві, корчачись від шоку і болю. Лежала гола голісінька, а Теодор пригортав мене, зовсім на це не зважаючи. Гладив мене по сплутаному волоссю, тримав обличчя в долонях, зазираючи пильно в очі. Він, схоже, неймовірно радів, що я знову маю людські руки, ноги, голову, спину та й усе решта в мене теж нормальне. 
   – Скажи мені щось, будь ласка... Ледочко, дівчинко! Говори зі мною, прошу. Ти впізнаєш мене? Я – Тео!
   Я тремтіла, а зір мій досі не видавав чіткого зображення зовнішнього світу. Розуміла, хто біля мене і розуміла, що почуваюся, більш-менш, собою, проте чітко вимовляти слова наразі була не спроможна. Ледве видушила з себе, одразу закашлявшись:
   – Го... гола... Я! О... од... Одяг! 
   Принца це тривожило в останню чергу, та й вигляд мого забрудненого землею та вкритого чималими кривавими саднами неприкритого тіла бентежив його, схоже, дуже мало.
   Коли я випручалася з його рук і спробувала незграбно прикрити хоч би найцікавіші частини свого жіночого, поки що, тіла – Теодор таки підвівся і кинувся до гнідого коника, що так і пасся собі спокійно неподалік. Коли він видобув із сумки темно-зелений згорток тканини і подав його мені, то я зрозуміла: Тхалос знав, що зі мною станеться, а тому завбачливо подарував мені сукню. Він спланував це...
   Я ледве встигла відвернутися вбік, щоб, не впоравшись з приступом раптової нудоти, не заблювати собі живіт і стегна. 

*****

Виходу у мене не було, довелося вдягнути сукню, подаровану філософом.
   До слова, перш ніж дати мені цю рятівну одежину, Теодор на мить оторопіло застиг, дивлячись на мене зі щирим здивуванням і кумедно вирячивши очі. Не будь я такою шокованою, то огризнулася б: мовляв, що витріщився? Хіба ніколи не бачив, як людина блює? О, так! Я ж принцеса, а принцеси не блюють і до туалету не ходять... 
   Але змовчала, бо відвівши очі від біло-жовтої грудкуватої кашки на траві, якою була та паляничка, що я їла, прокинувшись – зрозуміла й сама, що так здивувало принца.
   Мої рани. Вони зникли раніше, ніж Теодор видобув з сумки сукню. Що ж, чорнявчик-філософ казав, що дарує мені «ліки», от я і зцілилася. Наразі мене більше цікавило, звідки оті всі садна й синці взялися.
   Теодор мав відповідь і пояснив, допомагаючи мені вдягнутися:
  – Не дивуйся, Ледочко, що ти така побита. Перекинувшись в отого монс... дракона, ти так страшно кидалася й шарпалася об землю, що здавалося, ніби розучилася ходити. Ти то розправляла могутні крила, здіймаючи ними просто ураганну куряву довкола, – то припадала до землі, розшарпуючи ґрунт дужими кігтистими лапами. Я боявся, що ти отак розіб’єш собі голову, пориваючись злетіти. А як моторошно й протяжно ти ревіла...
   «Крила? У мене були крила?! Я намагалася злетіти?»
   Мені дуже хотілося абстрагуватися, відокремитися від тієї істоти, яку продовжував мальовниче описувати мій наречений. Ще мені хотілося спитати, чи доводилося йому колись бачити дракона, адже судячи з його відносно спокійної реакції... Мова й досі давалася важко, тому я просто кивала, слухаючи.
   Дивно було спостерігати за нервовим походжанням принца і за тим, як він то заспокоює мене, то лається і грозиться на адресу Тхалоса Рубіара. Потім знову описує, якою я була, а тоді береться обмацувати моє лице, плечі, руки й ноги, ніби боячись, що я перетворюся ще раз. 
   – Ти жива й здорова, а це зараз головне. З решти ми якось виберемося... Щось вигадаємо.
   Я сиділа на нагрітому сонцем камені, куди мене всадовив Тео, допомігши вдягнутися і взутися. Слухала його і не зводила очей з його відверто нервових, розгублених рухів. О, спадкоємець Лотрії був тоді далеко не такий спокійний, як намагався показати. 
   Я лише хапала ротом повітря, ніби вчилася заново набирати його і випускати з легень. Язик ледве ворушився у роті, і хоча принц дав мені напитися води з джерела, яку набрав у дорогу ще на місці ночівлі, та горло моє все ж здавалося пересохлим і охриплим, тому я й не пробувала говорити. Зате розум мій не заспокоювався ні на мить, висновуючи нові і нові думки.
   «Заспокоїтися? Цікаво, як! Мені й людиною не солодко жилося в ролі принцеси, а тепер, з оцим страховиськом, на яке я можу будь-якої миті перекинутися знову... Краще б я розбила собі голову, як боявся Теодор, аніж повернутися додому з таким от подаруночком!»
   Прокляття? Тхалос дійсно мене прокляв? Але чому і за що?! Може це жарт такий і перетворення більше не буде? Такий собі жартик одноразової дії. Еге ж!
   Особисто для мене єдиною радістю в цій ситуації було те, що Теодор Денлок Лотрійський – мій наречений – не злякався і не втік, побачивши замість й без того не надто тендітної принцеси хвостато-крилато-лускату потвору. Зрештою, він міг би скочити в сідло і погнати світ за очі з переляку. Міг би і зарубати мене мечем одразу після перетворення, коли я лежала на траві гола і безвладна.
   Але Тео... Мій Теодорик не тільки не злякався і не втік, а й запевнив, що ми разом шукатимемо вихід з цієї халепи. От тільки чи був він, той вихід?
   І от у цю мить моїх роздумів принц раптом впевнено сказав, що ми знайдемо якесь місце для ночівлі, а на світанку вирушимо до Кілоса, адже саме там, начебто, збирався збувати свої товари отой падлюка-купець Рубіар. 
   Цей план мені геть не сподобався, бо я вже сьогодні увечері збиралася випитувати новини у Ілаї, запиваючи медове печиво молочно-ванільним напоєм. Зі слів же Теодора випливало, що нам знову доведеться ночувати у лісі, а потім розшукувати отого дивака, що називав себе філософом і марив зірками.
   Я нічого цього не хотіла. Я хотіла додому у рідний замок! Хотіла печива і звичного ритму життя, буденних справ і днів, де я почувалася затишно і у безпеці.
   Я не хотіла знову бачити Тхалоса Рубіара і його ніби примарних товаришів, навіть близько підходити до них усіх не хотіла.
   І я б сказала про це своєму нареченому, але...
   Мова давалася важко, язик ледве ворушився, ну а в горлі пересохло.
   Зате я змогла цілком нормально заплакати, а коли зловила себе на думці, що оце я ніби дракон, що плаче, то згадала про оту дивовижну квітку-повзучку, яку три роки плекала у своєму садочку.
   «Lacrima draconia» – Сльоза Дракона. Хтозна, коли я тепер її побачу, застрягнувши в цій паскудній мандрівці.