ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

19

Ті слова дійсно виявилися музикою для моїх вух! Теодор, підбираючи найтрагічніші інтонації та міміку, розповідав, як слуги провели його  до юної господині Летиції, яка саме готувала ліки для пораненого батька, то ж все відбувалося у присутності генерала Едмона.

– ... О, мої слова вразили бідолашну Летицію в самісіньке серце. Вона, Ледо, кинулася мені в ноги, благаючи не позбавляти її можливості хоч зрідка бачитися зі мною, але я був невблаганний. Я повторив з десяток разів, що віднині й навік у моєму серці більше немає місця для інших жінок. Тільки моя наречена тепер володарює в ньому!

Моя усмішка була така широка й злостива, що я ледве стримувалася, аби не розреготатись на всю горлянку. Не заспокоювалась, випитуючи ще і ще:

– А вона що?

– Вчепилася обіруч в халяви моїх чобіт, не відпускаючи і повторюючи, що вкоротить собі віку, якщо я залишу її.

– Овваааа! А генерал що на це?

– А що генерал? Він, сердешний, притиснув долоню до рани, насилу сповз із ліжка та, блідий, наче труп – теж кинувся мені в ноги, благаючи не розбивати серця його єдиної доньки.

– О, боги! Це... Це дуже сумно. – Я закусила губу, не надто вже й радіючи. Генерал Едмон, наскільки я його знала, був хорошою людиною і вправним воїном. Йому й так дісталося, а тут ще зайві хвилювання... – Можливо, Теодоре, тобі слід було якось м’якше повідомити про своє рішення? 

– Наше рішення, Ледо, адже ти теж доклала до цього руку. Біль та смуток цих людей і на твоїй совісті також.

Біль та смуток? І нехай. Хоч мені й жаль було генерала Едмона, проте я надзвичайно тішилася, уявляючи, як та красуня Летиція ридає і заламує руки в ногах принца: її розкішне в’юнке волосся золотою масою лежить на долівці – і Теодор мимоволі наступає на нього щоразу, як намагається звільнитися і піти геть. Ох! Бідолашна, бідолашна Летті...

– Вона заслужила кожнісіньку краплину цього лиха, тому я не почуваюся винною. Буде знати, як зверхньо ставитися до своєї майбутньої королеви. Взагалі-то вже давно слід було її провчити.

Тео Денлок гмикнув і позіхнув, трохи дужче натягуючи повіддя коня:

– Не думав я, що ти можеш бути такою твердосердою, принцеско. Насправді ж Летиція Параліс заслужила мою повагу, бо дуже стримано і гідно сприйняла мої слова. Та й взагалі вона глянула на мене лише мигцем, будучи вся занурена у піклування про хворого батька. Вибач, дівчинко, але тобі не вдалося її дістати. Не цього разу, Ледо, не цього разу.

Я оторопіло роззявила рота, не вірячи своїм вухам. Тобто як це я її не дістала? Хіба ж він не сказав щойно, як... 

– То ти все це вигадав? Не було ніякого кидання в ноги і погроз вкоротити собі віку? І генерал не благав тебе разом із донькою? Це... Ти просто...

Я не дібрала слів від обурення. Нащо він це зробив?

– Я лише хотів трохи потішити твоє самолюбство, але ти вже геть розійшлася. Скажи, чому ти так ненавидиш свою старшу фрейліну? Мені здавалося раніше, що ви могли б бути чудовими подругами. Мені не зрозуміла природа цієї ворожнечі.  

Я слухала його слова неуважно, будучи сильно розчарованою тим, як повелася ота гадюка. Повагу вона заслужила... Тьху!

– Чуєш, Ледо? Ти заснула там?!

– Що? Та не заснула, просто... Не говори мені більше неправди, аби лише догодити. Від цього тільки гірше. Домовилися, Тео? 

– Добре. – Я вперше, мабуть, не сіпнулася полохливо, коли він долонею накрив мої сплетені пальці, дозволила собі обвити його стан міцніше. Теодор знову повторив: – То розкажеш, що між вами двома сталося?

Я зітхнула і скривилася, бо навіть подумки вимовляючи ім’я доньки Едмона Параліса – у мене на язику ніби з’являлися порізи.

– Був один випадок давно. Коротше, слухай!

20

– То це і все? Причина твоєї неприязні до доньки генерала Едмона криється у тому, що твоя мати весь час ставить її тобі у приклад? Це якось... по дитячому. А той випадок з отим герцогом – то було давно, хіба варто досі згадувати таку дрібницю? 

Я розтулила рота, збираючись заперечити, але змовчала. Йому мене не зрозуміти, хоча...

– Кажеш, по дитячому? Але ти сам маєш старшого брата, то хіба не дратує тебе, коли він робить щось краще за тебе – і батьки ніби знічев’я тобі на це вказують? 

Його відповідь прозвучала так впевнено і спокійно, що я навіть пошкодувала, що не бачу його обличчя: а раптом хоч на мить у сіро-зелених очах бездоганного Теодора Лотрійського майне сумнів.

– Ніколи, по перше, я не порівнюю себе з братом, адже ми геть різні з ним і живемо за геть не схожими правилами; по друге, Ледо, я не даю приводу вказувати мені на помилки, бо я їх не припускаюся. Хіба що, – він зітхнув і сказав вже зовсім тихо, ніби суть цих слів йому самому видавалася неправдоподібною. – Я шкодую, що дозволив тобі поїхати зі мною. Ось у цьому я сильно помилився.

Я гмикнула, не бажаючи вкотре повторювати, що це було цілком моє виважене рішення. Ну добре, не те щоб виважене, бо я радше діяла емоційно й не думаючи про можливі наслідки, та все ж моє. Оглянувши похмуро одноманітний пейзаж, який незмінно являв собою порослу травами та поодинокими ледь не безлистими кущами рівнину, я звернулася до принца: