ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

18

Якийсь час ми їхали мовчки. Направду мені було над чим подумати. Думки звивалися й клубочилися в моїй голові, як оті черви, змії, багатоніжки та інші тварюки, наявність яких під землею я виявила вчора своїми раптово загостреними чуттями. Голова Теодора інколи хилилася йому на груди і в такій позі він перебував якийсь час, а тоді зненацька кумедно смикався, випрямившись у сідлі. Я розуміла: принц дрімає після ночі, позбавленої нормального відпочинку. Нічого, сьогодні вночі вже спатиме на перині у величезному зручному ліжку.

На гостинець ми поки що так і не виїхали, зате вибралися з лісу на рівнину, порослу соковитими зеленими травами. Я аж здивувалася, не помітивши ніде пастухів зі стадами кіз чи овець. Зліва від нас вдалині виднілися темною громадою гори – наші незмінні орієнтири. І хоч мені вкотре захотілося перепитати Теодора, чи певен він у правильності вибраного нами шляху, проте я не стала цього робити, вирішивши цілком довіритися йому. 

Якщо вже на те пішло, то це і моя провина теж. Ми з ним вчора серйозно посперечалися через те, що я зовсім не знаю власних земель, будучи не в змозі швидко зорієнтуватися на місцевості. Теодор саме повернувся із садиби Паралісів і побачивши, що я втратила коней і речі... Словом, він трошки засмутився.

Так, я мало цікавилася життям та благоустроєм Земель Етанойських, бо мій світ обмежувався садком та Вежею Пізнання. Часом я навідувалася до книгозбірні, ще іноді зустрічалася з торговцями з різних куточків світу, які вирощували та продавали всілякі квіти, дерева, рослинки-насінинки та кущі. Моя ледь не єдина більш-менш близька подруга Ілая говорила жартома, що за межами Царства Етаной мене скоро всі знатимуть, як Скажену Квіткарку, яка за саджанець рідкісного деревця ладна кусатися на смерть. Мені важко було щось їй заперечити.

Мій особистий садок, отой клаптик Раю – налічував зараз близько сімдесяти видів рослин. Плекала я його вже п’ять років, захопившись цією справою, коли мені виповнилося дванадцять літ, – і не збираюся зупинятись на досягнутому.

Безперечно, найбільшим скарбом моєї квітучої колекції було дерево з родини повзучок, яке називалося «lacrima draconia», – Сльоза Дракона. Це була неймовірно красива рослина, але зацвітала вона, при належному догляді, звичайно – один раз на десять років! Та й то, якщо пощастить. Мені вдалося за чималу ціну роздобути одненький пагінець Сльози Дракона, який до мене вже сім років намагався випестити і довести до цвітіння один флорист із Кірікійських островів. Той старигань навчив мене, як доглядати за вибагливою повзучою рослинкою, дав запас спеціальної землі із домішками вулканічного ґрунту і магми, які, певна річ, ніде, окрім островів Кірікії, не знайти. Клявся, що якщо я дотримаюся його вказівок, то за три роки милуватимуся чорно-пурпуровим цвітом завбільшки з пригоршню. 

Я, мабуть, добре все зробила, бо на моїй десятирічній уже рослинці утворилися чималі пуп’янки, які десь за тиждень або два мали розпуститися. Подібного дива ще ніхто й ніколи не бачив у Царстві Етаной!

О, мені так захотілося опинитися в тіні затишних кущиків та дерев усіх відтінків зеленого і втопити погляд у цвіту всіх барв веселки, що я врешті не витримала і злегка штовхнула Теодора в бік. Коли він сіпнувся і вкотре виструнчився в сідлі, спитала:

– А ти певен, мій принце, що ми досі їдемо у правильному напрямку? Щось того гостинця до Рубища не видно та й не видно... 

Кахикнувши спросоння, Тео Денлок відповів недбало, відганяючи мух, що вподобали подарованого нам гнідого коника:

– Авжеж у правильному. Гори у нас зліва? Отож. Сонце очі сліпить, а не спину пече? Їдемо на південь, тому невдовзі має показатися й гостинець. Там зустрінемо якихось подорожніх, то і розпитаємо певніше. Тривожить тебе ще щось, Ледо?

Я наморщила носа, міркуючи. Гори зліва, сонце в спину... Начебто й вірно він каже, і все ж...

– Тео! 

– Ну що іще?! Не набридай, га? Дай хоч трохи подрімати.

– Ти пам’ятаєш, як ми опинилися у лісі? Чому вирішили залишити базарну площу і не пішли до намісника Загреба? Ми ж приїхали в це містечко близько обіду, а потім, коли ти повернувся... Бляха! Як нас занесло до лісу?!

– Ти серйозно, дівчино? Ми ж домовилися виміняти на твої прикраси трохи грошей, щоб сісти на пором і вниз по течії Скресли висадитися ледь не біля підніжжя Рожевих Скель. Невже ти цього не пам’ятаєш? Хороший був задум, тепер от наше повернення забере трохи більше часу.

Мої прикраси! Срібні сережки-крапельки і кулон з густо-фіолетовим сапфіром, виготовленим у формі серпику місяця... Я з прикрістю інстинктивно схопилася за ліве вухо без сережки, так само помацала праве, а тоді прикрила п’ятірнею сонячне сплетіння, де завжди звично теліпався кулон. Мені бракувало моїх прикрас не через їхню коштовність, а через пам’ять, яку вони берегли.

– І все ж ми мусили звернутися по допомогу до намісника! – чомусь не вгавала я.

Теодор зиркнув на мене через плече, насупився:

– І що б ми сказали? Ой, пане наміснику, ми тут з моєю нареченою намагалися зміцнити наші стосунки – і заблукали у її ж Царстві. Чи не будете такі ласкаві підкинути нас до королівського замку? Це смішно, Ледо, і принизливо.

– А заблукати бозна де – не принизливо?..

Я промимрила це собі під ніс, тому Тео може і не розчув. Ми їхали далі мовчки, тишу порушував тільки наш гнідко, не голосно форкаючи і відганяючи надокучливих мух. Я здаватися не збиралась.