ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

17

 –  Дай гляну, чи нема синців.

Теодор потягнувся до моєї руки, перехопивши зап’ясток і оглядаючи шкіру довкола. Я сахнулася від несподіванки і відволіклася від своїх похмурих роздумів. Кліпнула здивовано:

– Яких синців? 
   Принц звів брови, а тоді винувато пояснив:

– Я ж казав, що ти так металася й корчилася уві сні, що мені часом доводилося силоміць тримати тебе на лежанці. Боявся, що надто сильно стискав тобі руки і плечі... Добре, що слідів не лишилося.

– Нема ніяких синців і слідів, навіть не болить нічого! – квапливо заспокоїла я його і додала весело: – А пам’ятаєш вчора я перечепилася в темряві і розбила коліно? Ну, коли ми ще не натрапили на чорнявчика-філософа і його товаришів? А тепер поглянь лиш на це!

Я трохи підтягнула поділ брудної і місцями жахливо подертої сукні, показавши цілу й не ушкоджену шкіру на коліні: ні сліду вчорашнього падіння, ані подряпинки. Принц гмикнув похмуро і криво усміхнувся:

– Яке дивовижне зцілення!

Я не помітила іронії в його голосі і радісно підтакнула:

– А я про що? Так, так! Тхалос же казав, що дав мені ліки від усіх хвороб...

Почувши це, Теодор Денлок підскочив, як ошпарений, і заволав, нависаючи наді мною високою злою постаттю, затуливши сонце і тицяючи у мій бік пальцем:

– Ти!.. Як тобі в голову прийшло брати щось із рук цього пришелепкуватого брехуна, та ще й пхати до писка? Ти як мала дитина, Ледо, як дитинська дитина! А якби він отруїв тебе? Хіба можна бути такою нерозважливою і безвідповідальною?! Бачила б ти себе вночі: кидало тебе то в жар, то в холод; кричала часом не своїм голосом, ніби звір якийсь ревом давився, а тоді раптом вигинало тобі хребет і ти завмирала, мов скам’яніла, без руху і навіть здавалося мені, що й без дихання. Шкодую, що не вибив я з того ошуканця правду про ті «ліки». Ой, шкодую!

– Я... Я не подумала, що він може замислити щось лихе. Вибач, що я така... дитинська дитина. Але ж Тео, він і сам тих ліків наївся, тільки лишив собі меншу половину. Клянуся, я сама бачила, як зжував їх і проковтнув.

– Аякже! Але ти не чула, які звуки долинали з того боку лісу, в якому зник твій чорнявчик! Вовки й олені таких звуків не видають, я тобі в цьому теж клянуся. Він повернувся, коли вже майже світало: бадьорий такий, відпочилий і у відмінному настрої. Дідько знає, де його носило вночі! Ти вже теж заспокоїлася і спала, тому і я задрімав поряд, а він навис над нами і дивиться з такою гиденькою усмішечкою на мармизі. Злякав мене, бо я ж не міцно спав, хоч і вибився із сил, доглядаючи тебе. Тобто я відчув чиюсь присутність, тому й підхопився, – а то він нависає і витріщається. Сказав мені, що лишає нам коня, трохи харчів і подарунок на згадку для тебе. Щедрий який! Віддав мені сукню з чобітьми і сказав наостанок з такою чи то пересторогою, а чи зловтіхою... «Бережи, – каже, – свою наречену, бо вона у тебе неймовірна дівчина. Ніде у світі більше не знайдеш такої, тому очей з неї не спускай!» Попрощався, відкланявся і поїхав, всівшись на воза разом із тим полохливим старим... Ксандер, чи як його? Отакі справи, принцеско. Дуже ти тому філософу в око впала! Мені досі кортить йому пику натовкти.

– А решта теж із ним поїхали? Гевеар і Грем, і інші? – спитала я зачудовано, не зважаючи на мову про те «око, в яке я впала». 

– А решти не було. Коли Тхалос мене розбудив, то від його товаришів і сліду не лишилося: ні травички прим’ятої, ані гілочки зламаної... Ні людей, ні коней, мов би вони нам примарилися вчора.

– Це дивно, Теодоре.

– Я тобі більше скажу, Ледо. Це не просто дивно – це ненормально! Аби він лиш не виявився клятим чаклуном. Краще вшиваймося звідси, і якнайшвидше. 

Я запхала до рота рештки палянички, попила трохи джерельної води, що в бурдюку подав мені принц, а тоді зрозуміла, що таки справді поводилася вкрай нерозумно і наївно. Не знайшовши собі виправдання, я скривилася і підійшла до принца, що якось примудрився скрутити й приладнати до сідла ще й солом’яники з ковдрами, а тоді кивнув мені, простягаючи руку:

– Іди сюди, я допоможу тобі всістися. Тільки зважай, що коник дещо норовливий, тому міцно тримай повіддя.

Я не зрушила з місця, безладним рухом поправила сяк-так скуйовджене після сну волосся і спитала недбало:

– Ти прав, а я волію сісти позаду тебе.

Теодор стиснув вуста і зітхнув, але відказав цілком дружелюбно:

– Як хочеш, сідай і позаду. Просто якби хоча б половину шляху ти правила конем, то я в цей час трохи подрімав би, сидячи за тобою. Я ж направду геть не виспався!

Я помовчала і вже готова була сісти в сідло першою, як і сказав Теодор, бо він же дійсно сидів наді мною до світанку, як над малою дитиною, але потім все ж передумала.

– Ти прав конем, а я сяду за тобою.

– Але чому? Це ж лише пів шляху.

– А хто його знає, який той шлях буде. Раптом попереду якась небезпека чигає: стріли полетять чи ще якась напасть. Мені за тобою, коханий, буде спокійніше.

Він щось бурмотів собі під ніс, заскакуючи на коня і хапаючи повіддя. Допоміг сісти й мені, а тоді кинув жартома: