ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

16

Що довше Теодор розповідав, то менше мені вірилося у всі ці небилиці.

*****

Почнімо з того, що він описував якийсь дивний напад, що стався зі мною вночі. Спершу я начебто скрикнула уві сні, а тоді попросила води. Теодор на прохання Тхалоса ще сидів із ним біля багаття, що вже ледве жевріло, слухаючи незмінні оди зіркам, але помітивши, що зі мною відбувається – облишив філософа і пішов до джерельця по свіжу воду.

Коли я напилася трохи, так і не розплющивши очей, то ніби заспокоїлася, але не надовго. Він саме встиг прилягти біля мене, сподіваючись і собі трохи подрімати, як я почала кидатися по тій убогій лежанці і видавати такі звуки, що у нього аж волосся на карку дибки ставало. У мене чи то судоми почалися чи щось мені зробилося таке... Він спробував мене розбудити і відчув, що шкіра моя ледь не парує, – така гаряча! Тож взявся обтирати мене холодною водою з джерела,.. словом, де тільки міг. Я начебто знову заспокоїлася і затихла.

– ...Я лишив тебе і вирішив притиснути того босяка-філософа, щоб зізнався, якою гидотою почастував тебе, але він кудись завіявся, – розповідав далі принц, не забуваючи гризти суху паляничку. – Пішов до лісу. Це мені Ксандер сказав, якого я – сонного і тремтячого, – ледь не силою витяг з возу, коли не побачив його хазяїна біля багаття. А решта цієї довбаної банди – отой Гевеар, що в них кухарює і Грем – вправний лучник і інші – повкладалися спати, хто де стояв і сидів. Уявляєш? Отак попадали на місці, як снопи. Тоді ти знову взялася стогнати уві сні і ловити такі дрижаки, що я вкотре перелякався і спробував тебе розбудити, але ти не прокидалася. Ледо, ти геть нічого конкретно не пам’ятаєш зі своїх снів?

– Ні, я вже тобі казала. То були якісь незрозумілі фрагменти, які не мають сенсу і не тримаються купи, як я їх не складаю в щось ціле. Розповідай, будь ласка, далі.

Теодор дивився на мене з недовірою, ніби я щось від нього приховую, а тоді продовжив:

– Тобі стало так холодно, що пучки пальців аж побіліли, а вуста зробилися синіми і, присягаюся, що з рота в тебе виривалися клуби пару, наче на дворі не літо, а мороз тріскучий. Я розгубився, не знаючи, як тебе зігріти. Багаття догоріло повністю, бо ніхто його вже не підтримував, то ж води нагріти не вдасться, щоб обтирати твоє тіло вже гарячою. Тоді я накрив тебе оцими ковдрами під самі очі, але ти й далі тремтіла, жалібно квилячи... – Він на мить відвів погляд, а тоді доказав, обережно придивляючись до моєї реакції: – Ти замерзала, тому я ліг поряд і пригорнув тебе, щоб заспокоїти і хоч трохи зігріти. Це подіяло.

Я не знала, що сказати. Треба було, мабуть, подякувати, адже він доглядав мене і переймався моїм станом: он, навіть сам не спав, пильнуючи мене... Та якщо глянути з іншого боку, то хіба мав він поводитися інакше? Я його наречена і майбутня дружина, а в цій ситуації певна річ, що Теодор за мене відповідає. Чи ні?

– Дякую тобі, що був... гммм... Що був поряд і робив для мене все це, – зрештою ледь чутно проказала я, ховаючи погляд.

– Та прошу. Завжди будь ласка.

Я почувалася ніяково під його пильним поглядом, мимоволі пригадуючи, як і чому ми влипли у все це. 

Адже Теодор ніби вибачався за те, що дозволив собі обіймати мене і бути так близько, намагаючись зігріти і заспокоїти... Я згадала, як кричала на нього і в мить гніву та ревнощів заборонила йому торкатися мене, доки моя старша фрейліна Летиція розгулюватиме замком, всім і кожному впевнено розповідаючи, що навіть коли я стану його дружиною і королевою – Теодор все одно не забуде її і не втратить почуттів до неї. Еге ж!

Як я мала відреагувати? Та дівка геть забулася, мала мене за ніщо і навіть не приховувала цього. Була певна, що і після шлюбу зі мною мій вже чоловік не припинить зустрічатися з нею. Виходить, що якщо моє становище як принцеси досі просто було не певним, – то стань я навіть королевою – в очах Летиції я так і лишуся незграбним, хоч і милим дівчиськом, забрудненим землею по лікті, якому весь час слід нагадувати, яка зустріч сьогодні вимагає її присутності чи про навчання премудростям володарювання, на які спадкоємиці було здебільшого начхати.

Так, я не мала авторитету і не вимагала від підданців падати переді мною навколішки щоразу, як я проходжу повз: мене влаштовувало те, що всі просто сприймали як належне мій статус принцеси, виявляючи повагу і ставлячись з розумінням до моїх дивацтв.
   «Ой, а чого це принцеса Леда не допомагає королеві на Народних Слуханнях?»  
   «Тому що вона з самого ранку стирчить у Вежі Пізнання з магіком Азілом!» 
   «А чому принцеса Леда ще не готова до бенкету на честь приїзду заморських послів?»
   «А тому що вона до самого вечора висаджувала нові квіти у своєму садочку, а тепер дуже втомилася і вже відпочиває!»   
   «А хіба принцеса Леда сьогодні не поїде з королем привітати загін воїнів, що відбили напад ворожих сусідів на північному кордоні?»
   «Ні, не поїде. Вона сказала, що взагалі сьогодні не вийде зі своїх покоїв!»  
   «А принцеса Леда... Вона взагалі принцеса чи ні?!»   
   «Гмммм...»

Так, я була нікудишньою принцесою і аніскілечки не переймалася своїми обов’язками, як спадкоємиці трону і майбутньої королеви.

Але все змінилося, коли з’явився Теодор Денлок.

Знайомство наше і перші зустрічі були не казковими і далеко не взаємно приємними. Ми просто змирилися з волею старших, і все тут. Я всіляко намагалася його уникати, хоча й не була мені його компанія аж такою обтяжливою. Він, у свою чергу, не надто переймався тим, що не може весь час бути поряд. Мене хвилювала присутність юного принца Лотрії, а його увага до моєї персони і спроби порозумітися дивували, але й викликали радість. Теодор, у свою чергу, намагався зі мною порозумітися на свій лад, але й не надто активно втручався у мій особистий простір.