ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

14

– Від мого дарунку їй не буде ніякої шкоди, лише користь, тому заспокойся, друже Беалуре, і давай з тобою ще трохи побесідуємо. – Тхалос Рубіар докинув хмизу у багаття, незмінно ворушачи його патичком. – Я розумію твою тривогу і підозрілість, але запевняю тебе – нічого лихого з твоєю Летицією не станеться. 

– Дуже на це сподіваюся, друже...

*****

– Зірки, Беалуре, вони ж як люди. Ніколи не міг не зважати на таке зоряне, густо поцятковане мерехтливими вогниками, нічне небо. З дитинства любив вдивлятися в нього, але й журився, бо воно й понині лишається для мене недосяжним.

«Я вдень дививсь на небо
Й вишукував зірки,
Бо що мені ще треба –
Крім сяйва їх краси?
І кожен день журивсь я,
Бо міг лише вночі
На цятки ті дивитись –
І мріяти собі...»

Тхалос Рубіар співав! Наспівував доволі мелодійним та заколисуючим голосом невигадливу пісеньку, звівши погляд до нічного неба. Я хоч заслухалася, але була здатна зараз сприймати радше звучання його голосу, аніж розуміти сенс пісні.

«Я мріяв полетіти
І назбирать зірок,
Тому купив я крила,
Але не як в пташок.
Вони були лускаті
І чорні, наче ніч,
Й лишився я на небі –
З зірками віч-на-віч!»

 Чорнявчик перестав співати і тяжко зітхнув, знову перевівши погляд на нас з Теодором. Мовчав, думаючи про щось своє або пригадуючи, яким було його дитинство. Теодор порушив мовчанку і роздуми філософа:

– Кажеш, зірки – як люди. Дуже цікаве порівняння. 

– Мій юний друже, а хіба ні? Кожна зірочка в небі докладає чимало зусиль, аби сяяти виразніше і яскравіше, ніж решта її сусідок. Люди так само.
   Принц потер перенісся вказівним пальцем, гмикнув зачудовано:

– Все одно не розумію.

Тхалос засміявся, а потім взявся довго і повчально, як малій дитині розтлумачувати хід своєї химерної філософії.

– Яким є завдання кожної зірки? Просто осявати небо вночі? Падати, щоб ми загадували дурнуваті бажання? Можливо, та це було б несправедливо по відношенню до цих мерехтливих вогників. Що ж тоді?

– Шлях! – і собі перейнявшись цією бесідою, впевнено сказав Тео Денлок. – Мореплавці і мандрівники по зірках в нічному небі орієнтуються і відшукують правильний напрямок руху. Зірки вказують шлях, сторони світу!

– Вірно, я згоден з тобою, проте коли ніч беззоряна і за хмарами чи туманом не видно жодного вогника, то що ж? Це призначення зірок теж є втраченим, а отже – не визначає їхню єдину суть.

– Вірно, – похмуро підтвердив принц.

– Насправді, Беалуре, сенс життя кожної зірочки в тому, щоб якнайдовше затриматися в небесному просторі, спостерігаючи звисока за нами, звичайними смертними. Вони люблять це робити – спостерігати за людьми. І це не правда, що зірки – вічні! І не правда, що вони однакові, адже одні виглядають більшими, але сяйво їхнє бліде й ледь помітне; інші – дрібні, але їхнє яскраве мерехтіння одразу впадає в око тим, хто підводить голову до небес з землі. Зірки як люди, але й відмінні водночас. Є такі, які намагаються сяяти так яскраво, щоб інші взяли їх до свого гурту, утворивши сузір’я. Є й такі, яким подобається хай і не яскраво, але сяяти на самоті. Зірки-одиначки. А є й такі, яким геть байдуже, скільки часу вони перебуватимуть у нічному небі, перш ніж згаснуть чи впадуть,.. і їм байдуже, чи хоч хтось із людей затримає на них погляд, замилувавшись хоч на мить. Зірки-лінивки. Хіба це не нагадує тобі людську поведінку?

– Можливо. Так, це трохи схоже на людей. Хтось здатен, докладаючи чимало зусиль, – вибитися в люди з самих низів, здобувши славу, багатство і все таке. Хтось, натомість, маючи все це від самого початку свого життя – через байдужість і лінивство може втратити все в одну мить, лишившись ні з чим. І, нарешті, є серед нас і такі, кому взагалі все одно, чи зважає на нього хтось і чи заявив він про себе, з’явившись на світ: як жив, так і скінчив своє життя в байдужості до всіх та всього, навіть до самого себе.
   Тхалос сплеснув у долоні від захвату, яким сповнили його слова принца.

– Мій друже Беалуре, ти так добре мене розумієш, що я охоче продовжу нашу бесіду!

– Вибачай, та ти вже так мене забалакав, що я й сам був би не від того, аби подрімати годинку-другу. Ще раз дякую тобі і твоїм... товаришам за те, що так тепло прийняв нас...

– Так, так, я розумію, але перш ніж ти підеш відпочивати, дозволь іще одне питання. – Коли Теодор кивнув, філософ швидко спитав: – А якби ти був зіркою у нічному небі, то що б ти робив? Просто уяви себе вогником там, у високості... і скажи мені.

...Я чула їхню балаканину, чула, як важко й приречено зітхнув мій наречений, почувши питання Тхалоса, але не могла сфокусуватися ні на чому суттєвому.

Натомість я тепер чомусь дуже добре чула ліс, бачила його і відчувала все живе у ньому. Це мене приголомшило і налякало.

Після отого дивного частування я була якась сама не своя. Якби мене зараз несподівано попросили назвати моє ім’я, то я не певна, що зробила б це. Хто я? Леда? Чи все-таки Летиція? Може, мені взагалі називатися Ледицією? Хех!

Мене лякало й насторожувало те, як змінився світ довкола мене. Кольори ставали то яскравішими, то всі до єдиного набували сірого відтінку; речі робилися то неправдоподібно чіткими, то вмить ставали розмитими і ніби змазаними. І ці звуки... В моїй голові то наростав, то спадав якийсь шум. І тварини, безліч птаства... На якій би відстані від мене вони не знаходилися, я тепер чула і розрізняла їх усіх. Отих вовків, сов, лисиць і оленів, зайців і польових мишей, кажанів і, що видавалося вже геть неймовірним, та я чула шепіт трав і гомоніння нічних квітів!