ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

13

– А твій наречений скоро до нас приєднається, Летиціє?

Як тільки закінчить готувати місце для ночівлі.

Тхалос кивнув, а я мимоволі перевела погляд на його помічника, що й досі сидів зліва від нього. Ксандер вже заспокоївся і навіть не зважав на мене, дивлячись байдужим поглядом на обвуглені гілки у вогнищі. Під дубом досі метушився Теодор, квапливо розстеляючи солом’яники і розкидаючи на них шкури. Я була певна, що він щомиті кидає стривожені погляди в наш бік. Хай понервує!

– Отже, ти бажаєш прийняти мій подарунок? – лагідним і навіть дещо муркочучим голосом поцікавився Тхалос Рубіар.

Я відповіла впевнено й без роздумів, відсьорбнувши вже охололий чай:

– Так. Не бачу жодної причини, щоб відмовлятися від вашої щедрості.

– Тоді хай буде так!

Босоногий зодягнутий у шовк дивак підвівся і обійшов багаття, наблизився до мене і став на одне коліно, тримаючи в руках ту річ, яку передав йому старий помічник. 

Ксандер знову затрусився і якось по дитячому жалібно заскімлив.

****

Мить, і на долоні у чорнявого філософа з’явилася скринька завбільшки з невеличке яблуко: чорно-золота, оздоблена вигадливими завитками лози і листочків, точнісінько таких, як і візерунки на його одежі. 

– Що там, всередині? – ледь затамувавши подих, не без цікавості спитала я. – Аж надто дорогу прикрасу я не прийму.

Його сині очі, затіненні напрочуд чорними віями зблиснули якось таємниче, хоча це могло мені просто здатися через непевні відблиски вогню.

– Ти станеш прекрасною, паняночко, після того, як приймеш мій дарунок... І не хвилюйся через його вартість, бо ти гідна цього дару. Навіть не сумнівайся в цьому.

Я навіть не встигла кліпнути, як скринька клацнула і відкрилася. Кришкою їй слугувала, мабуть, якась тоненька пластина, що розсунулася в боки рівно посередині. Нахилившись трохи вперед, я заглянула обережно, сподіваючись побачити вміст скриньки. Там було щось...

– Хазяїне!!! Благаю вас, подумайте ще раз!

Старий Ксандер аж підскочив на місці, склавши руки ніби у молитві і благально дивлячись на Тхалоса Рубіара, проте той лише гнівно зацитьнув помічника.

– Ні слова більше, Ксандере! Я вже все вирішив.

Ніч і справді набувала якогось магічного, непоясненного сенсу. І хоч по спині у мене пробіг холодок, а шкіра вкрилася сиротами – я не боялася і не збиралася відступати. Спокійно роздивлялася вкриту червоним оксамитом середину скриньки, в якій лежало щось... чорно-червоне й зморщене, схоже на шматок підсушеного гриба чи ж кусник груші або яблука, що надто довго простояло на сонці, підсохнувши. Я ковтнула і облизнула губи, бо в горлі чомусь пересохло.

– Це що таке?

– Ліки від усіх хвороб, моя мила паняночко. Споживши це, ти ніколи більше не почуватимешся слабкою та незахищеною. Ти...

Голос цього дивака звучав якось гіпнотично, ніби кожне слово вливалося в мене і текло, наповнюючи млістю і безвладністю. Мені було якось лоскітно і солодко в глибині самого мого єства і зовсім, зовсім не страшно. 

Якщо на оголену, безшкіру рану сипати сіль, то буде пекти, боліти, роз’їдати. Проте якщо на таку ж свіжу рану полити меду, то чи будуть відчуття такі самі?

Біль і насолода.

Неприйняття і смирення.

Бажання насититися, але і вдоволення тим, що вже отримала.

Що це зі мною? Тхалос Рубіар немов би роздягнув мою душу, видивляючись найпотаємніші бажання і страхи, а тоді пообіцяв прикрити ту оголену суть чимось новим для мене, могутнім і незвіданим досі.

– Потрібна лише твоя згода. Ти бажаєш прийняти мій дар?

 На слові «дар» він зробив особливий акцент і я кивнула обважнілою чомусь головою:

– Так. Я вже казала, що згодна.

– Тоді я радо тебе обдарую!

Він видобув кусник тої дивини зі скриньки, але перед тим великим пальцем розтулив мені рот, легенько ковзнувши по нижній губі. І я так і застигла, геть не переймаючись тим, який комічний, напевне, маю зараз вигляд. Комічний і дурнуватий.

Не зволікаючи, Тхалос поклав мені до рота оті диво ліки, торкнувши мене за підборіддя і ніби спонукаючи цим рухом, щоб я ковтнула. 

Я послухалася. Активно заворушила щелепами, намагаючись зрозуміти, який у цієї дивини смак. 

А ніякий смак! Ні смаку, ні запаху вирізнити мені не вдалося, тому я просто проковтнула пошерхле і шорстке щось, кинувши оком у скриньку. Бовкнула, не довго думаючи:

– Там ще лишився малий шматочок.

– А це, моя дорога Летиціє, – він знову двома пальцями видобув посохлий кусник, урочисто названий ліками від усіх хвороб, і вкинув собі до рота: – Це – для мене!

Скажу, що смакував він тим кусником з таким блаженством та задоволенням, з яким я до того ласувала ніжним м’ясом запеченої сарни. Дійсно, Тхалос аж очі прикрив від повноти смаку того посохлика. Дивак, і все тут!