ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

11

До джерела я справді невдовзі дісталася – і дісталася без пригод, бо почула дзюрчання води раніше, ніж роздивилася його між кущиків та каменюк. 

Я вмилася ледь не крижаною водою лісового джерельця, увіткнувши смолоскип поряд із собою у землю. Добре вимила обличчя і руки вище ліктя, аж до коротких рукавів дорожньої сукні, що після цієї тривалої прогулянки точно вже не годилася для принцеси. 

Ще я сяк-так зібрала до купи розкуйовджене чорне волосся, яке зараз гарно б позавивала одна з моїх фрейлін, дбайливо прикрасивши кожну прядку коштовною сіточкою з білосніжною перлинкою на кінці... Так було б, якби я знаходилася в замку моїх батьків, а не посеред лісу в сумнівній компанії.

Що й казати: втрапила я в гарну пригоду!

Вірніше, ми з Теодором втрапили в пригоду, але винен більше все таки він. 

І ота Летиція, – щоб її боги ніколи вже не благословили своєю прихильністю! Так, так! Летиція – то не просто вигадане ім’я та личина, під якою принц Лотрії на певний час сховав принцесу Земель Етанойських Леду, тобто мене. Це цілком реальна особистість з великими, вдавано-невинними блакитними очима; золотим волоссям ледь не до кісточок і статурою, якій я явно програю за мірками стрункості та тендітності. 

Летиція Параліс – молодша донька генерала Едмона і за сумісництвом моя старша фрейліна. До недавніх пір була пасією мого нареченого, але це вже в минулому.

Власне, саме задля того, аби порвати з Летицією – Теодор і подався до генеральської садиби, а я, звичайно ж, мусила поїхати з ним. Я взагалі хотіла бути присутньою під час цієї драми, та вдовольнилася самим фактом припинення цих стосунків. 

А тоді я втратила коней і дорожні сумки з нашими речами, та й грошики і все цінне, що ми з собою взяли...

Але винен більше все таки Теодор.

І ота Летиція!

*****

Перебування на самоті таки пішло мені на користь. Я змогла більш-менш впорядкувати збаламучені думки і обміркувати своє становище. 

Так, поряд з Теодором мені нічого не загрожувало, – хай що він там казав, але й повернутися до батьківського замку мені хотілося якнайшвидше.

Я б посиділа ще трошки біля джерельця, слухаючи шум води і нічний ліс, але з боку нашого невеликого табору раптом долинув голос принца:

– Летті, серденько, повертайся вже! У тебе все добре?

Хай кличе, скільки влізе: я ще посиджу трошки. Зрештою, якщо не відгукнуся, то він або сам прийде по мене, – або йому набридне і він відчепиться.

Я таки продовжила сидіти. Теодор ще двічі якомога лагідніше покликав мене, але я не зважала. 

Заметушилася і висмикнула смолоскип із землі лише тоді, коли до голосу принца приєднався Тхалос Рубіар:

– Паняночко, повертайся до нас, прошу! Ми збираємося пити чай...

Дійсно, від чаю я б не відмовилася.

Коли я таки повернулася і всілася на своє місце поряд з принцом, то помітила, що старий Ксандер вже теж приєднався до гурту біля багаття. 

До речі, він вже приніс все те, про що казав Тхалос. Себто шкури замість подушок, ковдри та навіть два солом’яники зараз чималою купою лежали біля Теодора і я, зрозумівши, що плюс до поживної, хоч і пізньої вечері, – ще й доволі непогано висплюся цієї ночі – враз повеселішала і відкинула всі похмурі міркування.

Над вогнем замість казанка з юшкою вже висів олов’яний пузатий чайник з носиком-лійкою і духмяно парував. Біля Теодора лежала порожня миска і я зрозуміла, що доки я була біля джерельця, вони з Тхалосом встигли підкріпитися. Навряд чи принц наївся тими овочами, які довгенько виварював Гевеар, але він сам винен: не схотів чомусь м’яса сарни, то хай тепер засинає під бурчання свого порожнього шлунку.

– Запевняю, друзі, це вельми добре і корисне питво, – взявся примовляти філософ, розливаючи золотаво-брунатну гарячу рідину в наші простягнуті олов’яні кухлики. – Тут лише те, чим обдарувала нас природа: трави і квіточки, кора дерев і трошки ягід... Гм, є ще один інгредієнт, який в Етаної ви не знайдете ніде, але я не скажу, що це за корінчик такий.

Він примружився і хитро підморгнув нам, а Теодор після цих слів недовірливо зазирнув у свій кухлик. Я ж без роздумів відсьорбнула трошки і скривилася, але не через кислувато-солодкий смак з м’ятною гірчинкою, що холодив горло – просто я обпекла собі язик.

– Добрий смак, – сказала я, хапнувши ротом повітря, – мені подобається.

– Тішуся, паняночко, що тобі смакує мій самостійно збираний чай. Справді дуже тішуся!

Його Високість принц Теодор Лотрійський теж відсьорбнув непевно і скривився, трохи поцмокав язиком, а тоді стримано сказав:

 —Н Дещо дивний смак у цього варива, гіркуватий... Можливо, хай краще поки охолоне.

Він поставив кухлик з чаєм біля купи речей, яку йому видав Ксандер, а я закотила очі під лоба, бо знала: якби я сказала, що смак у цього чаю дивний і гіркуватий, – Теодор би тоді вихилив ледь не половину одним ковтком попри те, що трав’янисто-ягідну рідину щойно зняли з вогню... 

І язика би обпік, аби лише не втратити нагоди навмисне заперечити мою думку чи зробити щось мені наперекір, – і бажано, щоб це було публічно.