ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

9

– Отже, сарна?

Я говорила з повним ротом, ні на мить не припиняючи розправлятися з дичиною, якої від цих зусиль у мисці ставало дедалі менше. Говорила і облизувала масні пальчики, зовсім не переймаючись манерами: Тхалос же не знає, що перед ним принцеса Земель Етанойських, тому...
   Він всміхнувся, перехопив мій погляд:

– Так, сарна. Ти бачила колись сарн, паняночко?

– Ні. Я бачила косулю і антилоп... А сарни від них хіба дуже відрізняються?   

Рубіар засміявся вголос, явно насолоджуючись моєю необізнаністю.

– Не надто відрізняються, але відмінності все ж є. – Він озирнувся на двох своїх товаришів, що сиділи трохи позаду і теж їли м’ясо. Через тіні від вогнища та не певне місячне світло я не дуже добре бачила їхні обличчя. – Це завдяки Грему ми маємо таку відмінну поживу: кращого мисливця та лучника годі знайти. Грем завжди влучає здобичі в око... Та й не тільки коли полює.  

Той, що звався Гремом, непевно махнув рукою у бік Тхалоса і щось промимрив, а тоді знову взявся за їжу. Я тільки тепер чомусь помітила, як дивно поводяться всі решта з групи. За винятком філософа, звичайно. В його поведінці найдивнішим було те, що він не мав взуття.

– Завжди влучає в око, – раптом весело озвався Теодор. – Навіть тоді, коли звірина стоїть до нього задом?

– Навіть тоді! – підморгнув Тхалос. – Можеш бути певен у цьому.

Принц нахилився до мене і вдав, що поправляє мені пасмо волосся, а сам швидко прошепотів:

– Коней десять, а вершників разом з Тхалосом лише дев’ятеро... Десь має бути ще один.

*****

Той один, якого в групі бракувало, невдовзі виявив себе.

Поки Гевеар помішував морквини-цибулини у казанку, який підвісив замість сарниної тушки, від якої лишилися самі вже кістки, – Тхалос Рубіар влаштував нам справжній допит. Спершу ніби між іншим поцікавився:

– А скільки паняночка Летиція має років?

– В середині весни мені виповнилося сімнадцять, – стримано відповіла я, намагаючись не скривитися сердито, коли він назвав мене цим ненависним ім’ям.

– Геть юна, – прицмокнувши язиком, протягнув філософ. – А тобі, Беалуре, скільки?

– Двадцять. Взимку буде двадцять один.

– Такі юні, обоє. – Тхалос скрушно похитав головою, поворушивши своїм вже почорнілим на кінці патичком багаття. Гевеар навіть не відсмикнув руку, якою помішував юшку, коли вгору шугнули іскри... Це теж виявилося досить дивним. Філософ вів далі свій допит: – Такі юні! Нащо ж ви так поспішаєте зав’язати собі світ тенетами шлюбних обіцянок? Не боїтеся помилитись?

– Помилитися в чому? – похмуро перепитав Теодор, не зовсім розуміючи, про що ця балачка. Я принишкла, тримаючи на колінах порожню і ледве не вилизану миску. – Та й куди від нас подінеться світ, навіть якщо ми візьмемо шлюб?

– Ти не подумай, друже, воно то так: світ нікуди не подінеться, та чи вабитиме він вас так само, як раніше? Жоден з вас більше не зможе приймати рішення для самого себе, не думаючи при цьому, як його бажання вплине на партнера чи обраницю... Це велика відповідальність.

– О, я зрозумів! – підхопився раптом Теодор і я сама аж смикнулася від несподіванки. – Це почалася одна з отих твоїх улюблених філософських бесід? Адже так?

Тхалос Рубіар всміхнувся беззвучно і спитав, пропікаючи мене синьооким поглядом так, що мені аж шкіра на обличчі засвербіла.

– От скажіть мені, ви двоє, чому вирішили взяти шлюб? Нащо це вам? Такі впевнені, що зможете терпіти одне одного поряд рік? Кілька років? Можливо, пів століття проведете в компанії одне одного? 

Принц Лотрійський Теодор не знайшовся, що на це відповісти, мені ж ці допитування одразу не сподобалися. Що Тхалос хотів почути? Це пастка якась чи що?..

Тео Денлок вчинив найрозумніше. Замість того, аби вишукувати підходящу відповідь для цього мудрагеля – він вирішив завести його на манівці! Хитро підморгнув Тхалосу і запитав:

– А ти сам, господарю, був колись одружений? Чи, можливо, зараз перебуваєш у шлюбі?

Я витріщилася на свого нареченого із мимовільним захватом. Хитрун, еге ж!

Чорнявчик у шовках усміхнувся самими кутиками вуст і я, обережно стежачи за ним, помітила доволі миленьку ямочку у нього на правій щоці, ( у спадкоємця трону Лотрії ямочок не було, хоча йому б личило). 

– Наразі я перебуваю у пошуках тієї, якій дозволив би замешкати у своєму серці і... ні, я ще ніколи й ні з ким не був у шлюбі. – Ямочка зникла, коли він посерйознішав і знову проникливо вдивився в моє обличчя. – Я хоч і не такий юний, як ви двоє, та не кваплюся зв’язати себе з кимось, до кого мене спрямують якісь сумнівні почуття.

– Але ми закохані, – раптом впевнено й з притиском сказала я, накривши долонею руку Теодора, – тому нам байдуже на світ і все решту! Ми поспішаємо зв’язати наші долі якнайміцніше, аби не втратити одне одного, і що довше триватиме наш союз, то краще.

Здається, я влучила у яблучко, чи краще сказати – в око!

На лиці Тхалоса відбився подив, але це не найгірше. Найгіршим було те, що після почутого подив з’явився і на обличчі мого нареченого, а це ж... не правильно, так?