ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

6

Теодор з’явився майже одразу після того, як я вийшла на розчищену для ночівлі місцину, яку вибрали собі… ну не розбійники, це точно. І так вже сталося, що керуючись виглядом смаженини, з якої дуже вправно відрізав шматки і розкладав у миски міцний і за своєю статурою подібний до краба, – такі в нього були широкі й могутні плечі, чоловік – я опинилася просто перед чорнявчиком в шовках, який, між іншим, зовсім не здивувався. 

– У мене на батьківщині існує одна прикмета: якщо поряд з тобою, коли ти саме збираєшся вечеряти, раптом ворушиться і видає різні звуки кущ, то, імовірно, скоро з’являться нові обличчя. 

Його голос звучав цілком миролюбно, а всміхалися не тільки напрочуд сині очі при усій цій чорнявості, а й не надто великі губи, що пасували до гладко поголеного худорлявого лиця. Він був справді симпатичний, – цей чорнявчик у шовках, (до вроди Тео Денлока він, звісно, не дотягував, та все ж), тай помітивши швидко, що решта його товаришів не стривожилися й не схопилися за все гостре й спроможне тяти і сікти, що лиш мали при собі – я остаточно розслабилася і забула про умови, яких обіцяла дотримуватися своєму нареченому.

Певна річ, що коли синьоокий чоловік запропонував нам приєднатися до його групи і розділити скромне частування, – я миттю всілася на звільнене для мене місце між двома добродіями і прийняла з рук «краба» порожню поки миску.

Принц у мене за спиною засопів сердито, але нічого не сказав.

7

– Якщо вже такі справи, шановні добродії, – почула я напружений голос Теодора, – то ми радо скористаємося з вашої гостинності. Велика прикрість трапилася зі мною та моєю нареченою у дорозі, тому нам дуже пощастило натрапити на вашу групу у цьому лісі.

*****

Я трохи здивувалася, коли молодик, вдягнений у чорний шовк із золотими візерунками неквапно підвівся і дружнім жестом вказав Теодору на місце біля мене, яке завбачливо звільнив один з його людей. Коли принц всівся і отримав від «краба» миску, чоловік теж сів і сказав, не зводячи пильного погляду з мого обличчя, через що я почувалася дуже ніяково:

– Мене тішить, що можу стати в пригоді парі юних подорожніх. Ми люб’язно розділимо з вами трапезу і нічліг. Літо воно літо, – не замерзнете, та біля вогнища в темному лісі все ж безпечніше. Мене звуть Тхалос Рубіар – я торговець і мандрівний купець, а ще трошки вважаю себе філософом. Люблю, знаєте, ділитися з друзями та знайомими своїми думками про те, чому багаті такі безжальні до бідних, а бідняки ще безжальніші до тих, хто має ще менше, аніж вони самі. Оці хлопці зі мною, – він обвів рукою решту присутніх, але не збирався називати всіх поіменно, – мої дуже добрі друзяки, майже родина. Ми разом подорожуємо від Ливерії до містечка Кілоса, щоб там на базарі продавати наші товари. Доки Гевеар ділитиме м'ясо – чи зволите коротко описати те, як втрапили у таку ситуацію? Для початку, що за люди ви за родом занять і як зветеся.

Навіть не думаючи про те, щоб збрехати, я розтулила рота і подалася трохи вперед, бажаючи, аби Тхалос добре мене почув:

– Моє ім’я Ле… 

– Летиція! – Теодор миттю затулив мені писок долонею, назвавши найбільш ненависним у світі ім’ям, від якого на язику у мене ніби з’являлися порізи, коли я його вимовляла. – Мою наречену звуть Летиція, а сам я звуся Беалур. Ми недавно заручилися і вчора на світанку виїхали до Іакра – селища, де я народився, щоб отримати благословення і моєї родини також, але в дорозі на нас напали якісь волоцюги, відібравши коней та всі речі. Добре, що хоч живі лишилися.

Я насилу втрималася, аби не пирснути зі сміху: і у це хтось повірить? Переграєш, Тео, переграєш! 

А втім, хай якою неправдоподібною видавалася ця байка, Тхалос, який вважав себе філософом, – уважно слухав і з розумінням кивав, зрідка ворушачи багаття довгим патичком. Теодор говорив вже впевненіше, питаючи іноді й про те, чи добре іде торгівля у Кілосі і чи не зависоке мито накладає місцевий намісник на товари, завезені з-за моря. Чорнявчик охоче відповідав і я, мабуть, з цікавістю слухала б і надалі цю невимушену бесіду, якби «краб» на ім’я Гевеар нарешті не поклав мені у миску чималий шмат апетитної дичини.

В цю мить я почувалася по-справжньому щасливою, ласуючи приправленим запеченим м’ясцем, яке на смак перевершило всі мої очікування, коли ховаючись в кущах рокитнику – я лише відчувала його запах і вибудовувала ілюзії про ніжність соковитих шматочків, що тануть у моєму роті.

Тепер я нарешті отримала цю смакоту і мені було байдуже, що там продовжував плести мій наречений про справу свого батька і те, як довго він домагався у моїх опікунів дозволу на шлюб… Опікунів? Він що, зробив мене сиротою?!

Впоравшись зі своєю порцією дичини я зрозуміла, що анітрохи не наїлася, а тільки роздразнила порожній шлунок. На тушці, яку ще ділив Гевеар, лишалося вдосталь м’яса, але я знала, що просити добавки буде дууууже не чемно і не ввічливо. Особливо враховуючи те, що Теодор поряд зі мною й досі говорив, тримаючи в руках порожню миску.

 – Не сумніваюся, Беалуре, що так воно все й було, як ти кажеш: ми самі за роки купецьких мандрів не раз натикалися на всіляких злодіїв та бандюків, які намагалися привласнити собі наше чесно зароблене добро. Одного не збагну, – Тхалос пильно придивився спершу до принца, а тоді знову перевів погляд на мене. – Ти наче при мечі і міцний парубок, а їх, – тих нападників – було тільки троє... Як же ти дозволив їм відібрати у вас коней? Невже не намагався боронитися, а чи вони виявились такі вправні й дужі вояки? 
   Я глянула на свого нареченого і одразу ж втупила погляд у порожню й вимащену соком та жиром миску, яка ще пахла м’ясом. Трясця! Що довше Теодор мовчатиме, то більшу цікавість вся ця історія викликатиме у чорнявого Тхалоса.