ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

3

– Головне зараз вибратися з цього лісу. Добре, що хоч місяць підсвічує і небо безхмарне, а то блукали б ми у суцільній!.. Темряві!

Тканина моєї сукні пронизливо тріснула, вже вкотре відчепившись віл колючого куща і на цей звук Теодор таки обернувся до мене. 

– Кажу ж: якщо тобі важко йти, то я можу понести тебе на спині.
– Дуже мило з твого боку, але!.. Не треба, я сама якось… Бляха!!!

Я перечепилася через якусь суху гілляку і миттю опинилася на землі, знову розірвавши поділ сукні і вкотре забивши вже цілком вкрите синцями й саднами тіло. На цей раз не витримала і розплакалася. Гірко! Вголос! 

*****

– Ледо, припини! Облиш це, чуєш? Не дратуй мене, дуже тебе прошу.

Я не припиняла. Ревіла так, наче знову бачила перед собою свою білогриву кобилку Зорейку, що поволі здихала від якоїсь конячої хвороби.

Мені полегшало.

Тео ж допоміг мені підвестися лише тоді, коли я виплакалася повністю і тепер лише розмазувала по розчервонілому обличчю сльози, шмарклі та голодну слинку.

О, я була просто звірськи зголодніла!

– Виберемося з лісу, але чим це допоможе? Ми ж навіть не впевнені, у якому напрямку нам слід іти! Не добре це все, Ледо…

– Я так зголодніла, що зараз вмру! Так зголодніла, що мені вже мариться якась запечена звірина на рожні, оточена духмяним димком. Ммммм… Легко втратити здоровий глузд через порожній шлунок. Відволічи мене, Теодоре. Розкажи про Лотрію!

– Не відволічу, бо тобі не мариться. Я теж відчуваю, Ледо. Пахне запеченою дичиною!

4

– Підходимо якомога тихіше. Без зайвих рухів, спокійно…
Я ледь без зайвих рухів, спокійно не вдавилася слиною, шлунок же мій видав такий звук, що тихіше підійти нам навряд чи вдасться. 

*****

Товариство біля вогнища було цікавим.

Причаївшись в чагарниках рокитнику, ми пильно придивилися до осіб, що справді смажили на вправно змайстрованому вертелі чималу тушку. Я вкотре проковтнула слину.

Я розгледіла з десяток чоловіків різного віку й статури, але ватажком чи ж головуючим в групі був, беззаперечно, молодик в просторих одежах з ніжного шовку чорного кольору із вишитими золотими візерунками по всій довжині, (навряд чи з нього добрий воїн, бо судячи з одягу мені важко було уявити його в гущавині бою – спітнілого від швидких рухів та з вістрям меча, приставленим до чиєїсь горлянки).

Радше за все цей чорнявчик був служителем культу котрогось із давно забутих божеств або, можливо, він міг виявитися мандрівним вченим, а ця ватага озброєних вояків – охороняли його в дорозі.

Хоча, він також міг бути купцем чи ж цілителем. Принаймні я, наскільки це дозволяло бліде місячне світло та відблиски вогнища, зуміла розгледіти трохи далі критий віз із доброго дерева, запряжений четвіркою вгодованих швидконогих жеребчиків. Самі вояки теж мали гарних коней, а отже, возом вони щось просто перевозили, адже в іншому разі запросто могли б повсідатися на ньому всі разом. Цікаво. 

Чорноволосий в шовковому вбранні незворушно вдивлявся у вогонь і я вже було вирішила, що він теж страшенно голодний, а тому не може дочекатися миті, коли вгризеться в оту апетитну смаженину, проте насправді він дивився прямісінько в наш бік. Еге ж!

– Ситуація надто непевна, а тому ще більш небезпечна. Треба все добряче обміркувати, перш ніж виходити до них.

Мені не сподобався хід думок Теодора, адже я, власне, не розуміла, про що тут можна думати і в чому сумніватися, якщо запах м’яса так солодко лоскотав ніздрі. Трясця! Вони ще й натерли оту дичину духмяними травами й часником.

– Ти собі як хочеш, а я готова вийти й побажати нашим потенційним друзям «доброї ночі», якщо вони натомість побажають мені «смачного».

І, демонстративно випроставшись, я сяк-так спробувала розправити поділ подертої і брудної сукні, в якій пленталася лісом майже добу.

Навіть не глянувши на мене, Теодор міцно вчепився мені в лікоть і змусив пригнутися за кущем, різко потягнувши додолу.

– А це ще нащо? – обурилася я. – Вони все одно вже, мабуть, здогадалися, що у них непрохані гості. Я гадаю, що ці мандрівники не становлять для нас ніякої загрози.

– Мандрівники, аякже! І чому ти так вирішила? – з легкою недовірою в голосі поцікавився Теодор. – Певно, тобі запах їдла памороки забив.

– Твоя правда, – я глибше втягнула носом аромат дичини, що вже була встигла й зарум’янитися, – я розважала б їх всю ніч, як розважають блудні дівки багатих збоченців у домах розпусти, якби мені дали зараз хоч би кусник того м’ясця.

– Не хочу й знати, на що ти згодилася б, якби тобі дозволили наїстися досхочу.

5

Теодор прокашлявся, а мені захотілося розреготатись вголос: він так повірив моїм словам, що навіть жартома не поцікавився, звідки я знаю, як розважають збоченців у закладах розпусти.

*****

Спадкоємець трону Лотрії обережно відгорнув гілку рокитнику, щоб краще бачити компанію, що сиділа біля багаття. Спохмурнів і задумався так надовго, що я скривилася і обхопила руками живіт, аби хоч трохи заглушити звуки, що нагадували вулкан, готовий до виверження.