ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

1

Я не завжди була такою. Та коли все в мені, окрім душі, докорінно змінилося, –  я нарешті збагнула, як воно: бути по-справжньому нещасною!  

*****

Я – Леда. Принцеса Леда, а досить скоро стану королевою, хоча сама я ніколи не прагнула ні першого, ані другого титулу. Просто мені не пощастило народитися в королівській родині, а краще було б прийти в цей світ дитиною простих селян чи ж взагалі не бути людиною, а, скажімо – квіткою або птахом.

Власне, я воліла б зробитися і дірявим чоботом на смердючій нозі гладкого корчмаря, аби тільки це позбавило мене необхідності виходити заміж за спадкоємця Лотрії – королівства, яке не було ані могутнішим, ні більшим чи багатшим за мою батьківщину – Землі Етанойські.

Але я не мала вибору, бо так вирішили мої батьки; правителі ж Лотрії погодилися на цей шлюб лише для того, аби не вступати в родинний зв'язок зі своїми північними сусідами – ворожими й заздрісними вкрай, які вже давно мріяли об’єднати свої володіння з королівством Лотрія шляхом династичного шлюбу. Наша принцеса – ваш принц і все таке…

Та якщо принц уже заручений з іншою принцесою, то тут вибачайте!

Коротше кажучи, Теодор Денлок – принц Лотрійський, – теж волів би що завгодно, аби лише не робитися моїм чоловіком.

Я впевнилася в цьому, коли на балу з нагоди заручин він з виразом білої пухнастості на обличчі сказав мені на вушко, що одразу після весільної церемонії заведе з десяток коханок, але жодна з них не буде хоч чимось схожа на  мене. Це єдина першість, яку він може мені обіцяти.

У відповідь я сказала, що навіть якщо він заведе їх сотню – я знайду і повбиваю їх усіх, але жодна не помре без звуку його імені на вустах…

Дивно це виглядало – наші стосунки, але ми все ж якось тай порозумілися.

А потім зі мною сталася ота прикрість, яка змінила мене назавжди.

Прикрість, через яку я не стала королевою і навіть не змогла зберегти свій титул принцеси…

Я стала прокляттям Земель Етанойських!

2

– Просто скажи це, Теодоре! Обіцяю, що я не ображуся, зате тобі полегшає. Теоооо! Мені ж все одно начхати, тому скажи це просто в обличчя.

Для своїх двадцяти років принц і спадкоємець Лотрії був доволі міцним і добре збудованим, але не таким вже й високим. І не надто гарним, та й голос у нього був якийсь… скрипучий і неприємно різав слух, а ще від нього частенько тхнуло…

Та добре! Я визнаю, що насправді Теодор Лотрійський скидався на потомків божеств та давно зниклих з цього світу Небожителів, дихання яких затуманювало розум смертних пахощами весняних лугів та навіювало нескінченне кохання.

А я була звичайною дівчиною, яка у свої сімнадцять років чомусь не любила, щоб до неї торкалися в будь-який з можливих способів. Особливо це стосувалося осіб чоловічої статі.

Ну не до вподоби мені оте мацання й стискування, та й усе інше. Нічого не поробиш!

Але з Тео Лотрійським все було інакше…

І через це я ненавиділа його ще дужче.

*****

– Це ти у всьому винна! Як можна було примудритися втратити наших коней? Обох разом з усіма речами! Я ж відлучився на кілька… – тут мало би прозвучати міцне слівце, але Теодор завжди намагався тримати себе в руках і йому це непогано вдавалося. – Кілька годин мене не було поряд, а ти не змогла зберегти наших коней. Ти неймовірна моя наречена. Ні на кого не проміняю тебе, Ледо, бо ще одну таку роззяву, як ти – годі й знайти у цьому світі!

– Ну як? Легше?

Все ще намагаючись віддихатися після такої емоційної тиради, Тео кивнув і всміхнувся одними лише кутиками повних і беззаперечно привабливіших, аніж мої власні, вуст:
– Легше. А ти як? Тобі все одно начхати?
– Цілком і повністю!
– От і добре.
Я ж кажу: якось ми та й порозумілися.