Розділ 12.

Я телепортувалася до навчального табору, можливо Олекса десь тут. Та обійшовши весь табір і розпитавши всіх, так і не знайшла його. Я боялася найгіршого і це відчуття вигризало мені грудну клітку. Вирішила піти до озера і трохи заспокоїтися. Можливо, у нього є важливі справи, а я себе накручую.

Сівши на камінь, я дивилася на водяну гладь, як раптом за спиною щось зашаруділо. Розвернувшись, побачила Марту.

- Що ви тут робите? – це вже було дуже дивно.

- Ох, дівчинко моя, - почала вона, підходячи ближче, а я напружилася, готова захищатися, - якби ти була чуть-чуть розумнішою. Ти знищила план, який ми так довго виношували за кілька секунд і думаєш, - її голос став зліший, - що не поплатишся за це?!

За одну секунду сталося дві речі: я кинула в Марту вогняну кулю, яка зачепила її і вона із криком впала на землю, а мені на руки хтось надягнув кайдани. Я розвернулася, біля мене стояв, шкірячи свій рот в неприємній посмішці, один із радників Ксеніла. Отже, моя неприязнь до нього була небезпідставною, він це все організував.

- Ах ти сволота малолітня, - підірвалася Марта і з силою вдарила мене кулаком по обличчю.

Із брови і носа юшкою потекла кров. Я хотіла завдати їй магічного удару, але в мене нічого не виходило.

- Ці кайдани вбирають у себе магію, - зі смішком повідомив мене радник.

- Забираємося звідси, - сказала Марта і ми телепортувалися.

Переді мною постав величезний, більший, ніж в нашого короля, замок, із безліччю вікон і башт. Проте атмосфера не відрізнялася від тої, де ми звільняли полонених на базі. Темно, похмуро і мертво. Навіть нічні світила, замість того, щоб додавати хоч трохи білого світла, були якимось кривавими і робили небо тьмяно-червоного кольору. Радник схопив мене за руку, струснувши пару раз і повів до дверей. Завівши мене у невелику кімнату, він посадив мене на стілець. На стінах кімнати висіли кайдани, на підлозі було багато засохлої крові. Ще одна катівня, - подумала я.

- Отже так, Євочко, - сказала Марта, підходячи до мене, – зараз ти забираєш іхневмона і передаєш контроль у наші руки!

- Пішла ти! – виплюнула я.

- Мерзотниця! – крикнула Марта і почала бити мене спочатку в обличчя, а потім, коли я впала на землю, по животі і хребті. – Ти вбила мого батька! А тепер і мою мрію хочеш забрати?! – вона била і кричала, мов божевільна. - Не дозволю!

Біль був сильний, але я зціпила зуби, щоб не доставляти цьому виродку задоволення. Кров юшила із безлічі ран на обличчі, заливаючи очі і рот. Вона, напевне, мене би до смерті забила, якби радник її не забрав і посадив мене на місце. Отже, Аурус все таки дід Стефана. Цікаво, ще хтось із їхньої сім’ї причетний до цього?

- Головний буде незадоволений, - промовив радник.

Я сплюнула кров під ноги.

- О, то ти в нас не головна, Марто? Ай-яй-яй, хтось віддає тобі накази…

- Нічого, - вона злісно подивилася на мене, відкинувши волосся назад, - ми і не таких приборкували. Приведи! – сказала вона раднику.

Я зацікавлено подивилася на двері і ледь не обімліла, коли в кімнату із такими ж кайданами на руках, побитого і пораненого, завели Олексу та посадили на стілець навпроти мене.

- І як ти тепер заспіваєш? – засміялася Марта.

Радник передав їй маленький мішечок, з якого вона витягнула великий кіготь.

- Знаєш, що це? – запитала вона в мене, я не відповіла. – Це – кіготь дракона, який нам люб’язно позичив Адам. А знаєш, що він робить? – не дочекавшись моєї відповіді, вона різко полоснула Олексу по руці від плеча до ліктя. Він закричав, проте намагався стриматися, зціпивши зуби. – Він робить рани, які потім не заживають. Анфарвол і так прикрашений ними, але ці будуть довго кровоточити і приносити біль, а потім залишать по собі глибокі шрами до кінця життя. Якщо він виживе, звичайно!

- Залиш його у спокої! – крикнула до неї, знову випльовуючи кров.

- О, я залишу, як тільки ти забереш іхневмона.

- Єво, не треба, - слабким, але впевненим голос, сказав Олекса.

- Замовкни! – крикнула Марта до нього.

- Не роби цього, - продовжив він, а Марта зробила крок до мене і полоснула кігтем мені по животі.

Нестерпна біль, яка просто затуманювала розум, від якої неможливо було втекти, але хотілося швидше вмерти, щоб більше нічого не відчувати. З кожною секундою біль ставав все сильнішим і від нього не було спасіння. Це було страшно.

- Ще одне слово від тебе, - вона говорила до Олекси, - і в неї буде така ж спина, як в тебе!

Раптом в кімнату із страшним ревом залетів маргай і кинувся на першого потрапившого під лапи радника. Він розривав його тіло, ніби шматяну ляльку. Радник борсався, намагаючись забрати маргая з себе, та Хотару був спритніший. Вже майже безсилий радник впав на коліна, коли до них підійшла Марта і полоснула маргая по боці, від чого він відлетів до стіни, вдарившись об неї і впав на землю, обм’якнувши.

З моїх очей текли сльози, перемішуючись із кров’ю і капали на камінь. Радник впав на землю, не подаючи признаків життя. І тут до кімнати зайшов той, кого я менше всього очікувала побачити.