Розділ 8.

 Вставати зранку було ой як тяжко. Я навіть не пам’ятаю, як ми добралися до табору. Голова розколювалася від кожного руху. Я сіла на ліжко і не рухалася декілька хвилин, проте головна біль не проходила. Прийшлось збиратися і йти в такому стані до Олекси. І як же я тепер жаліла, що поле знаходилося так далеко. Кожен мій крок віддавав пульсуючим болем у голові. Олекса сидів у позі лотоса і чомусь посміхався.

   - Тебе було чути, ще коли ти стала з ліжка, - зі сміхом в голосі, привітався дем.

   - Я би на вас подивилася після такої ночі, - намагаючись говорити тихо, відповіла.

   - Ми все ще на самоті.

   - І що? – розумові здатності сьогодні такі самі, як і фізичні.

   - Можеш все ще на ти, - так і не відкриваючи очей сказав він.

   - А, - все що і могла вимовити.

   - Біля тебе стоїть пляшечка, випий.

 Взявши невелику зелену бутилочку в руки, не роздумуючи осушила її. І як же це було прекрасно! Полегшено зітхнула і сіла навпроти Олекси. Чоловік тихо засміявся.

   - Ти хоч пам’ятаєш, що вчора було?

   - Моментами… - не стала кривити душею.

   - О, про це можна цілу розповідь написати, - він засміявся.

   - Все було так погано?

   - Чому ж, коли я взнав, то довго сміявся!

   - А від кого ти про це взнав? – прищуливши очі, запитала.

   - Прижав одного із твоїх хлопців.

   - Думаю, хто б це не був, його навіть прижимати не потрібно було. Від тебе лише одного прохання і твого спокійного погляду вистачить, щоб тобі розповіли все, включно із дитинством.

   - Хорошої ж ти про мене думки, - він посміхнувся.

   - Це комплімент, взагалі-то! – вдавано образилася я.

   - Ну, в такому випадку, дякую.

   Через декілька хвилин біль почав проходити.

   - Можемо починати, - привела до відома Олексу.

   Ми підвелися на ноги та почали бій. Цього разу Нічний Дракон захотів мені допомогти, можливо через те, що в мене все ще була погана координація рухів. В любому випадку, я завдячую йому за те, що через кілька хвилин Олекса був обеззброєним.

   - Нічний Дракон. Розкажи мені про нього.

   - Розкажу, але не тут.

   Я лиш кивнула головою. Дещо може і почекати.

 Після заняття із Ейданом і перед тим, як ми мали піти в замок, я вирішила трохи прогулятися. Підійшовши до озера, подумала піти ще дальше, як мене хтось гукнув:

   - Ми так давно не бачились, Єво, - пролунав голос за моєю спиною.

 Я різко розвернулась і, дежавю, почала падати. Сильні руки Адама підхопили мене та поставили на ноги. Він дивився мені у вічі, не відпускаючи.

   - Тебе давно не було, - тихо сказала я і знов, побачила за спиною Адама, як до мене біжить маргай.

   Дракон відпустив мене, як тільки но побачив Хотару, який виліз мені на плечі.

   - Я не міг вирватися і ти ніколи не була сама. Куди ти направляєшся? – запитав, коли ми вже зрушили з місця вглиб лісу.

   - Хочу знайти місце, подальше від табору, де можна політати, - не приховуючи, відповіла йому.

   - Ти ще не літала? – сильне здивування було в його голосі.

   - Часу не було.

   - Як там мої родичі? – після недовгої мовчанки, запитав він.

   - Добре. Із мамою познайомилася, - відсторонено відповіла.

   - Єво, та що з тобою? – Адам став переді мною, схопивши за плечі і дивився в очі.

   - А що зі мною?

  - Хіба ти не відчуваєш цього? Те, що нас пов’язує?! – викрикнув Адам, побачивши, що я ніяк не відреагувала.

   - Адам, - я вивільнилася із його рук, - навіть якщо я щось і відчуваю чи нас щось пов’язує, це мусить почекати до того часу, поки ти не будеш вільним, - ця розмова все більше мені виглядала дурною.

   - Але я так довго тебе чекав, - із жалем і, навіть, якимось болем, сказав він, а мені зразу ж захотілося його обійняти і пропади все пропадом.

   Але Хотару боляче полоснув мене по шиї так, що я відчула, як крапельки крові стікають під корсет. І цей біль привів мене до тями.

   - Ми можемо сьогодні ще зустрітися? – запитав дракон.

   - Ні, у мене тренування до пізньої ночі, - не хотілося говорити зараз правду.

   - То відклади тренування! – вже зліше сказав хлопець, а Хотару засичав на нього.

   - Я не відкладатиму тренування! Це потрібно для того, щоб тебе звільнити! – розізлилася вже я і перейшла на крик. – А тепер я йду!

   Вже підняла руку, щоб активувати артефакт, як Адам підійшов ближче. Хотару підняв свою лапу, націлюючись на його руку, якщо він посміє торкнутися мене.

   - Я не чіпаю її, - якось примирливо сказав він маргаю. – Вибач, що я розлютився, просто ти єдина, хто мені потрібен.