Розділ 7.

   Наступного ранку я прокинулась зла і невиспана, ще й запізнювалася до Анфарвола. Я прибігла до нього на поляну, захекана, де він, як завжди, сидів у позі лотоса.

   - Бурна ніч не дає вам права запізнюватися, адептка Драгана.

   А в мені аж лють закипала. Та я кожної ночі сплю як вбита після всіх тренувань та занять. Яка муха його вкусила, що він останні пару днів нападає так на мене?

   Двобій почався із того, що я накинулась на нього, проводячи атаку за атакою, зганяючи на ньому лють за всі свої невдачі і його незрозуміле ставлення. Він відбивався, проте тренування з хлопцями, а особливо із Златом, давали свої плоди. Кожна наступна атака діставала до своєї цілі. Мені навіть на мить здалося, що мачете сам вказує мені, куди краще атакувати. Нарешті, збивши його з ніг, я приставила меч до горла. Тріумфу не було. Спокійне розуміння того, що я перемогла. Каплі поту стікали по обличчю, дихання важке та переривчасте. В Олекси було безліч порізів глибоких і не дуже на руках та ногах, з яких повільно сочилася кров. І мені було стидно за себе, адже в мені заграла агресія на власні проблеми, а відігралася я на ньому.

   Я сіла біля нього на землю і почала заживляти рани. Олекса дивився на моє обличчя без жодної емоції. А тоді провів рукою по щоці і заклав пасмо волосся за вухо. Це було настільки неочікувано і приємно, що я застигла, бажаючи, щоб він не забирав свою теплу і, на диво, ніжну руку. Проте, через декілька секунд він поклав її собі на живіт і відвів погляд, а я продовжила заживляти його рани.

   - Я не бачив у вас цілительської магії, - спокійним голосом сказав дем.

І зараза, я повністю забула, яке у мене татуювання. Проте, він не продовжував розвивати цю тему.

   - То ж, яке ваше запитання.

   - Ви знаєте когось із магією Духу? – не роздумуючи, запитала.

   Він підняв на мене свій темний здивований погляд і я би хотіла потонути в ньому, але мені ще світ рятувати, то ж із цим можна зачекати трохи. Свята Аміра, про що ти Єво думаєш, ти ще не впевнилася у тому, що не маєш спорідненої душі, а заглядаєш за чоловіками.

   - Дозвольте запитати, для чого вам це? – вивів з роздуму Олекса.

   - Переможете у магічному двобої – відповім, - вирішила схитрити, з посмішкою дивлячись на нього.

   - Знаю.

   - Що знаєте?

   - Знаю когось, хто має магію Духу.

   - І хто це? – не вгавала я.

   - Одна перемога – одна відповідь, - хитро підморгнувши мені, відповів.

   - Ей, це ж не чесно! – вигукнула я, стаючи на ноги слідом за Олексою.

   - Ми ще не проводили магічного двобою, а фізичного – багато разів. Тому з наступного тижня будемо чергувати, щоб зрівняти наші шанси.

   До наступного тижня ще треба чекати, а мага Духу мені потрібно зараз.

   - А давайте завтра, оскільки нам дали вихідний, ми проведемо декілька магічних і фізичних двобоїв? – із надією запитала я.

   - Добре, - трохи подумавши, відповів Олекса і я із чистою душею пішла на сніданок.

   - А я перемогла Анфарвола! – підлітаючи до хлопців на кухні, вигукнула.

   - Вітаємо! Я вірив у тебе, - сказав Злат, при обіймаючи мене.

   - Що ти завтра плануєш робити? – запитав Валентайн.

   - Тренуватися, що ж іще?

   - Та ну, Єво, нам дали вихідний! Давайте метнемося у найближче місто! – сказав Лаврін.

   - Ні, хлопці, я вже випросила тренування у Анфарвола. Можливо ввечері я до вас приєднаюся. Тільки скажете мені, куди ви подалися.

   На наступний день я проснулася виспана. Вставати не хотілося, як і відкривати очі. Та не пролежавши і хвилини в такому блаженному стані, я відчула на собі погляд. Різко піднялася та відкрила очі.

   - Свята Аміра! – крикнула я. – Що ви тут робите, дем Анфарвол?

   Олекса сидів на сусідньому ліжку і невідривно дивився на мене. На обличчі була ледь помітна посмішка, яка зразу ж зникла, проте по очах було видно, що йому хочеться сміятися.

   - Ви запізнилися, адептка Драгана, - голос також передавав веселість цього… нестерпного мага!

   - Сьогодні вихідний! Я хотіла пізніше почати тренування і нарешті виспатися! – обурилася я.

   - Виспалися? – я кивнула. – Щоб через десять хвилин були на полі!

   Ще раз окинувши мене поглядом, Олекса вийшов із намету. А я підірвалася і почала збиратися на тренування. Мені потрібно сьогодні знов виграти! Можливо мачете і справді живий і зможе мені допомогти, - згадуючи розповідь Коїна, подумала я.

   - Перший бій буде на мечах, потім магічний, - сказав Олекса, коли я прийшла на поле, і взяв свій меч.

   Я викликала Нічного Дракона і пішла в атаку. Злості сьогодні не вистачало, атаки не були настільки потужними, як вчора. Тому вже за декілька хвилин Олекса пішов в контратаку, яка була сильнішою за мою.

   «Нічний дракон, допоможи і я дам тобі своєї крові!» Я не знаю, чому саме ці слова прийшли мені на думку і чому я згадала про кров, але те, що вчора я відчула лише на мить, зараз відчувалося дуже явно. Мачете вказував мені, що робити. Нічний Дракон ніби сам проводив кожен удар, а я всього лише тримала його в руці. За кілька хвилин я стояла за спиною Олекси, тримаючи меч паралельно горлу і притискаючи його до себе. Ми обоє важко дихали, я відчувала стукіт його серця, яке билось так само швидко як і моє. Ніхто з нас не рухався. Я просто не хотіла відпускати його від себе, а його причина мені невідома. Можливо, тому що я тримаю мачете? Я опустила меч, проте так і залишилась стояти на місці, не рухаючись. Він легеньким доторком, ніби вітерець, провів по моїй руці, якою я притискала його до себе. Зупинившись на кисті, легенько погладжував великим пальцем. На місці, де він тримав свою руку, розходилися хвилі тепла по всьому тілу.