Спала, здається, не довго. Проснулась від того, що хтось тормосить мене за плече. Відкрила очі, але ніч була така густа, що щось побачити було важко. Напевне, скоро буде світати.
- Єво, - почула голос Валентайна, - тебе хоче бачити Стефан.
- Ну невже це не може почекати до ранку? – занила я і потерла очі.
Вилазити із теплого ліжечка бажання не було, та переборовши себе, встала, одягнулась і вийшла за Валентайном із намету. Ми перемістились у кабінет Стефана.
На дивані сидів чомусь винуватий Дем'ян, в кріслі злий Стефан. А ще тут були дві жінки, яких я не знала.
- Євочко, - кинулась із місця старша жінка, - донечко моя, - мої очі полізли на лоб. – Ти справді врятуєш Адама? Ви з ним споріднені душі?
Ось воно що! Я кинула злісний погляд на Дем’яна, який ще більше втиснувся у диван.
- Вибачте, міс… - я попробувала вирватись із обіймів, та нічого не вийшло.
- О, Марта, просто Марта, - вона відпустила мене з обіймів та зловила за руки і прийнялась розглядати моє обличчя.
- Мамо! – вигукнув Стефан.
Мамо?! Це вже занадто! Добре, що хоч не вся сім’я заявилась сюди!
- Мамо, відпусти її! – грізним тоном повторив Стефан і жінка послухалась, вернувшись на своє місце.
Я продовжила стояти як вкопана.
- Єво, це моя мати – Марта, - сказав Стефан, - а це, - він вказав на іншу жінку, яка сиділа поруч, - моя сестра і мати Дем'яна – Ліза. А тепер, я попрошу вас двох повернутись додому, - сказав він жінкам і ті за мить зникли.
Здається, Стефана слухались всі. Ну майже всі, окрім мене. Дем’ян!
- Як ти міг? – я звернулась до нього. - Чому вся ваша сімейка приносить мені лише проблеми? – я просто звіріла. – Я тебе не просила комусь розказувати те, у чому сама ще не впевнена! А ти взяв і розбовкав те, що не мав права говорити! Те, що Адам моя споріднена душа чи ні, я сама ще не знаю, і аж ніяк не стосується справи і всієї вашої сім’ї!
Злість накрила мене з головою! Мене почав огортати туман, та він не завдавав шкоди, а лише окутував мене, ніби захищаючи.
- Єво, будь ласка, заспокойся… - тихо попросив Валентайн за моєю спиною. – Давай поговоримо.
- Я не можу заспокоїтись, - різко розвернулась до нього, від чого Вел відійшов на крок назад. – Вони не мали ніякого права це робити!
- Євочко, я розумію і повністю тебе підтримую, - тихим та спокійним голосом продовжив рижик, що мене трохи заспокоювало. – Але те, що ти когось вб’єш, - він посміхнувся мені, - справі не допоможе.
- Я нікого вбивати не збираюсь, - вже спокійнішим голосом, відповіла. – Проте, відтепер я не маю ніякого бажання мати справу із кимось з твоєї родини, крім тебе і Адама. А їх, - кивнула головою собі за спину, де принишкло сиділи Дем'ян та Стефан, - бачити не хочу.
Я закрила очі і подумала про те, що хочу переміститись до якогось спокійного місця. Нічого конкретно, просто хотілося спокою будь-де. Але я аж ніяк не сподівалася опинитися на невідомому місці серед лісу. Це ж так не працює, артефакт переміщає лише туди, де ти вже був! Я оглянулася. Густий ліс рідшав і за кілька метрів відкривав велике озеро, в якому відбивалося небо. Я почула плескіт води і тихо підійшла ближче, ховаючись за великий стовбур дерева, виглянула. З озера виходив Олекса, вдягнутий у одних шортах. І я дуже сильно помилялася, коли вважала, що у нього худорлява фігура. З озера виходив чоловік із красивим, підтягнутим тілом та міцними руками, які були обплетені виступаючими венами. Я дивилась на нього мов зачарована. А тоді він повернувся за рушником і я вжахнулася. Вся його спина була покрита шрамами, довгими і глибокими. Вода, що капала з його волосся, стікала зигзагоподібними лініями, оминаючи шрами або ховаючись в них. На це було страшно дивитися, але і відірватися я не могла.
- Адептка Драгана, негарно підглядати.
Я здригнулася і ледь не впала, перечепившись через корінь дерева.
- Вибачте… я не… - я закрила очі і повернула голову в інший бік, щоб дати можливість Анфарволу одягнутися.
- Противно? – тихо пролунав, ніби прошелестів, голос за моєю спиною.
- Що? Ні, - я занадто різко повернулася до нього і знов перечепилася через коріння.
Олекса підхопив мене вже на півдорозі до землі і мене знову прошило током, та я вже не надавала цьому значення. Відійшовши на крок від нього, уважно подивилася на його шрам на обличчі:
- Як це сталося?
- Одна перемога – одна відповідь, - сказав дем, хитро примружившись. – і раз ви вже не спите, адептко Драгана, пропоную сьогодні почати навчання раніше.
Сама нарвалася, тепер мушу розплачуватися. А все через свою надмірну цікавість.
- І дивіться під ноги, не хотілося би ще раз вас ловити.
Я почула в його голосі сміх і, опустивши голову, пішла слідом за ним. Через десять хвилин побачила обриси табору, та перед ним ми звернули на нашу поляну.
- То що ви робили так рано або так пізно серед лісу? – сповільнивши крок, запитав Анфарвол.
- Магічний бій: одна перемога – одна відповідь, - хитро посміхаючись, відповіла йому.
Він зупинився і здивовано глянув на мене. А що, йому можна, а мені ні? Так діло не піде, будемо удосконалюватися разом.
- І чому ж ви такі впевнені, що переможете мене в магічному двобої? – продовживши рух, запитав Олекса.
- Я не впевнена, - хай дракони і сильніші, але в нього досвіду більше, та і маг він дуже сильний.
Анфарвол лише хмикнув та нічого не сказав.
Дійшовши до поляни ми стали один напроти одного і викликали свою зброю.
- Вчора був оцінюючий бій, сьогодні я не буду лише захищатися. Майте на увазі, адептка Драгана.
Я кивнула і бій почався. Я не стала перша атакувати, потрібно подивитися, як б’ється сам Анфарвол. Дем почав легкі атаки, які я з легкістю відбивала і не напружувалася. Та це вже потім, аналізуючи свої помилки, я зрозуміла, що там щось було не так. За секунду легкі атаки перетворилися на досить сильні і менш ніж за хвилину Олекса приставив до мого горла меч. Та все ж дещо із його техніки я взяла собі на замітку. Відступивши на крок, ми почали новий бій.