Розділ 6.

   Спала, здається, не довго. Проснулась від того, що хтось тормосить мене за плече. Відкрила очі, але ніч була така густа, що щось побачити було важко. Напевне, скоро буде світати.

   - Єво, - почула голос Валентайна, - тебе хоче бачити Стефан.

   - Ну невже це не може почекати до ранку? – занила я і потерла очі.

   Вилазити із теплого ліжечка бажання не було, та переборовши себе, встала, одягнулась і вийшла за Валентайном із намету. Ми перемістились у кабінет Стефана.

   На дивані сидів чомусь винуватий Дем'ян, в кріслі злий Стефан. А ще тут були дві жінки, яких я  не знала.

   - Євочко, - кинулась із місця старша жінка, - донечко моя, - мої очі полізли на лоб. – Ти справді врятуєш Адама? Ви з ним споріднені душі?

   Ось воно що! Я кинула злісний погляд на Дем’яна, який ще більше втиснувся у диван.

   - Вибачте, міс… - я попробувала вирватись із обіймів, та нічого не вийшло.

   - О, Марта, просто Марта, - вона відпустила мене з обіймів та зловила за руки і прийнялась розглядати моє обличчя.

   - Мамо! – вигукнув Стефан.

   Мамо?! Це вже занадто! Добре, що хоч не вся сім’я заявилась сюди!

   - Мамо, відпусти її! – грізним тоном повторив Стефан і жінка послухалась, вернувшись на своє місце.

   Я продовжила стояти як вкопана.

   - Єво, це моя мати – Марта, - сказав Стефан, - а це, - він вказав на іншу жінку, яка сиділа поруч, - моя сестра і мати Дем'яна – Ліза. А тепер, я попрошу вас двох повернутись додому, - сказав він жінкам і ті за мить зникли.

   Здається, Стефана слухались всі. Ну майже всі, окрім мене. Дем’ян!

   - Як ти міг? – я звернулась до нього. -  Чому вся ваша сімейка приносить мені лише проблеми? – я просто звіріла. – Я тебе не просила комусь розказувати те, у чому сама ще не впевнена! А ти взяв і розбовкав те, що не мав права говорити! Те, що Адам моя споріднена душа чи ні, я сама ще не знаю, і аж ніяк не стосується справи і всієї вашої сім’ї!

   Злість накрила мене з головою! Мене почав огортати туман, та він не завдавав шкоди, а лише окутував мене, ніби захищаючи.

   - Єво, будь ласка, заспокойся… - тихо попросив Валентайн за моєю спиною. – Давай поговоримо.

   - Я не можу заспокоїтись, - різко розвернулась до нього, від чого Вел відійшов на крок назад. – Вони не мали ніякого права це робити!

   - Євочко, я розумію і повністю тебе підтримую, - тихим та спокійним голосом продовжив рижик, що мене трохи заспокоювало. – Але те, що ти когось вб’єш, - він посміхнувся мені, - справі не допоможе.

   - Я нікого вбивати не збираюсь, - вже спокійнішим голосом, відповіла. – Проте, відтепер я не маю ніякого бажання мати справу із кимось з твоєї родини, крім тебе і Адама. А їх, - кивнула головою собі за спину, де принишкло сиділи Дем'ян та Стефан, - бачити не хочу.

   Я закрила очі і подумала про те, що хочу переміститись до якогось спокійного місця. Нічого конкретно, просто хотілося спокою будь-де. Але я аж ніяк не сподівалася опинитися на невідомому місці серед лісу. Це ж так не працює, артефакт переміщає лише туди, де ти вже був! Я оглянулася. Густий ліс рідшав і за кілька метрів відкривав велике озеро, в якому відбивалося небо. Я почула плескіт води і тихо підійшла ближче, ховаючись за великий стовбур дерева, виглянула. З озера виходив Олекса, вдягнутий у одних шортах. І я дуже сильно помилялася, коли вважала, що у нього худорлява фігура. З озера виходив чоловік із красивим, підтягнутим тілом та міцними руками, які були обплетені виступаючими венами. Я дивилась на нього мов зачарована. А тоді він повернувся за рушником і я вжахнулася. Вся його спина була покрита шрамами, довгими і глибокими. Вода, що капала з його волосся, стікала зигзагоподібними лініями, оминаючи шрами або ховаючись в них. На це було страшно дивитися, але і відірватися я не могла.

   - Адептка Драгана, негарно підглядати.

   Я здригнулася і ледь не впала, перечепившись через корінь дерева.

   - Вибачте… я не… - я закрила очі і повернула голову в інший бік, щоб дати можливість Анфарволу одягнутися.

   - Противно? – тихо пролунав, ніби прошелестів, голос за моєю спиною.

   - Що? Ні, - я занадто різко повернулася до нього і знов перечепилася через коріння.

   Олекса підхопив мене вже на півдорозі до землі і мене знову прошило током, та я вже не надавала цьому значення. Відійшовши на крок від нього, уважно подивилася на його шрам на обличчі:

   - Як це сталося?

   - Одна перемога – одна відповідь, - сказав дем, хитро примружившись. – і раз ви вже не спите, адептко Драгана, пропоную сьогодні почати навчання раніше.

   Сама нарвалася, тепер мушу розплачуватися. А все через свою надмірну цікавість.

   - І дивіться під ноги, не хотілося би ще раз вас ловити.

   Я почула в його голосі сміх і, опустивши голову, пішла слідом за ним. Через десять хвилин побачила обриси табору, та перед ним ми звернули на нашу поляну.

   - То що ви робили так рано або так пізно серед лісу? – сповільнивши крок, запитав Анфарвол.

   - Магічний бій: одна перемога – одна відповідь, - хитро посміхаючись, відповіла йому.

   Він зупинився і здивовано глянув на мене. А що, йому можна, а мені ні? Так діло не піде, будемо удосконалюватися разом.

   - І чому ж ви такі впевнені, що переможете мене в магічному двобої? – продовживши рух, запитав Олекса.

   - Я не впевнена, - хай дракони і сильніші, але в нього досвіду більше, та і маг він дуже сильний.

   Анфарвол лише хмикнув та нічого не сказав.

   Дійшовши до поляни ми стали один напроти одного і викликали свою зброю.

   - Вчора був оцінюючий бій, сьогодні я не буду лише захищатися. Майте на увазі, адептка Драгана.

   Я кивнула і бій почався. Я не стала перша атакувати, потрібно подивитися, як б’ється сам Анфарвол. Дем почав легкі атаки, які я з легкістю відбивала і не напружувалася. Та це вже потім, аналізуючи свої помилки, я зрозуміла, що там щось було не так. За секунду легкі атаки перетворилися на досить сильні і менш ніж за хвилину Олекса приставив до мого горла меч. Та все ж дещо із його техніки я взяла собі на замітку. Відступивши на крок, ми почали новий бій.