Розділ 4.

   Я, звичайно, очікувала, що перший день мого навчання буде складним. Та коли він не задався із самого ранку, зрозуміла інше: він буде жахливим. Проснулась важко і з сильною мігренню, ніби вчора весь вечір наливки глушила. Нашвидкуруч зібравшись, але стараючись не розбудити своїх хлопчиків, бо у них навчання аж на дев’яту, погладивши Ру, який мирно посапував на ліжку, вилетіла із намету. Тут то день мені і здався безповоротно зіпсованим. На поляні, де у мене мало бути перше бойове навчання, чекав на мене не хто інший, як сам всіма "любимий" Олекса. Здається, я скривилась, а от на його обличчі з’явився неприємний оскал, який він намагався сховати за посмішкою. Виходило не дуже.

   - Дем Анфарвол, - чинно кивнула головою, притискаючи кулак до серця.

   - Адептка Драгана, - він зробив те ж саме та підійшов ближче. – У нас не заладилось спілкування від нашого знайомства, тому я пропоную почати спочатку.

   Поворот. Такого не очікувала. Запідозрила неладне, але вирішила погодитись. Кивнула.

   - Ну от і добре, - посміхнувся. – Ви, дівчинко моя, ким будете?

Я щось пропустила чи його підмінили? Чи він так обеззброює жертву, щоб потім неочікувано напасти?

   - Темна.

   - Прекрасно, - він потер руки. – Тоді, приступимо.

   Кивнула. Готувалась до гіршого, але все минуло на диво спокійно. Спочатку він провів лекцію про те, як проходять бої, на що найбільше акцентують увагу бойовим магам, стихійникам і темним та світлим, про некромантів також не забув. Розповів про тактику, рейди, операції. Загалом, лекція було дуже цікава. Вже майже наприкінці навчання попросив продемонструвати свою силу. Взявши за руку, перемістив мене до якогось ангару. Було темно, волого і пахло сирістю. А ще тошнотворно-солодкуватий запах розкладання трупів. Чому трупів? Бо такий запах не міг іти від одного. Клацнувши пальцями, загорілись сфери по всьому периметру ангару, а я тихо ойкнула.

   Переді мною в кайданах, приклацуючи зубами, були десятки монстрів. Я чула про те, що вони страшні. Страшні то може і так, але в мені вони викликали лише огиду. Сильну огиду, що зразу хотілось відвернутись від них і вискочити з ангару на свіже повітря. Ті потвори були великі, під три метри зросту, хутро, місцями облізле і відкриваюче кістки та внутрішні органи, різнилось темними кольорами: чорний, сірий, бурий, болотяно-зелений. Очі, як бусинки, маленькі, аж ніяк не вписувались у продовгасту морду, з таким же малим носом. Зате все компенсувала величезна паща, з якої стікала слина. На голові одинокий, взагалі не вписуючись у загальну картину, красувався маленький білий ріг, за допомогою якого вони спілкуються між собою. На лапах величезні гострі кігті, під які аж ніяк не хотілось попадатись. Загалом, виглядав він як не дуже свіжий трупачок, та небезпечнішим він був разів у десять.

   За дверима щось пошкреблось і я підстрибнула від несподіванки.

   - А от і ваш маргай прийшов, - посміхаючись, Олекса відкрив двері та впустив дикого кота.

   Ру, ставши переді мною, почав шипіти на монстрів. Заспокоїла його, погладила і лише після того, як попросила все таки дати мені можливість розібратись із монстром, Ру неохоче скочив мені на плече і притих.

   - Адептка Драгана, продемонструйте, будь ласка, свою магію.

   Підійшовши ближче на крок, на більше не наважилась, пустила магію в руки. З пальців почав виходити вже знайомий мені туман, пориваючись у ту ж секунду дійти до своєї жертви. Та я старалась це зробити не так швидко, тому туман, слухняно і повільно, простував до монстра, який чомусь притих. Пришвидшила туман, який почав поглинати свою жертву. В той же час, жертва виривалась, ревучи із страшною силою. Та з туману не вирватись. Повністю закривши монстра, через декілька секунд туман розвіявся, а на його місці була лиш гірка попелу. Повернулась до Олекси, який стояв із якимось розгубленим обличчям.

   - Цікаво… - тільки і видав він, перед тим, як ми повернулись на поляну.

   - Що цікаво? – запитала.

   - Перший раз бачу таку сильну темну, - задумливо сказав він. – Скільки темних пройшло через мене, та всім потрібно було набагато більше часу, щоб повністю знищити монстра. А ви справились із цим за декілька секунд. – Помовчавши, додав, - Тепер я розумію, чому адем Лонтерей взяв вас.

   - Пробачте, - цікавість розбирала мене, - а скільки часу зазвичай потрібно іншим?

   - Секунд тридцять, не менше… - недбало кинув він і пішов із поляни в сторону наметів.

   Чомусь думки мою голову обминали, тому, що про це все думати, не знала. Проте точно була впевнена в одному: якщо зараз пропущу сніданок, довго із такими стресами не протягну. Зірвавшись із місця, побігла в сторону кухні. І як же я зраділа, коли мої хлопчики не просто припасли для мене місце, а ще і їжу взяли мені!

   - А ти бадьоро виглядаєш, як для дівчини, яка встала в шостій ранку! – вигукнув Злат.

   - Угу, - мугикнула, бо вже жувала смачнючу картоплю.

   - Хто у тебе вів заняття?

   Демон не вгавав, тому кинула на нього злий погляд, мов, я тут взагалі-то їм. Та його це аж ніяк не пройняло і він чекав на відповідь. Змирившись, пережувала і відповіла:

   - Анфарвол.

   За нашим столом наступила тишина. Хоча думала мене почули лише декілька хлопців. Левко закашлявся, а Лаврін так і застиг із чашкою на пів дорозі до рота.

   - Що? – їхня поведінка забавляла. – Він не такий вже і поганий виявився.

   Погляди були спантеличеними, а чашка в руці Лавріна небезпечно похитнулась.

   - Ти не захворіла часом? – приклавши руку до мого лоба, запитав Валентайн.

   - Та чого ви? Я теж спочатку була в шоці. Він запропонував наново почати наше знайомство і поводив себе, на диво, дуже спокійно і стримано.

   Чашка все таки похитнулась і Лаврін ойкнув від гарячого чаю на своїх ногах.

   - Думаю, цю тему краще закрити, - винесла я вердикт.

   - Але… - хотів було заперечити Злат, та його безцеремонно перебив рижик.