Розділ 2.

   Тиждень пройшов швидко за моїми тренуваннями. І от настав день Х. Сьогодні вирішується моя доля. Збираючись зранку на екзамен, кинула собі в сумку маленьке дзеркальце, щоб періодично дивитись на шию. Оптиміз так і бурлив на моєму обличчі у вигляді сумних очей і перекривленої посмішки. 

   Вийшла у вітальню, де на мене вже чекала Аля.

   - Єво, вітаю тебе! – просто сказала вона і вручила досить велику коробку.

   В захваті прийнялась розривати папір на ній. Відкривши коробку, була приголомшена.

   - Це ж… - не можу повірити власним очам. - Де ти його знайшла?

   В коробці, звернувшись калачиком, спокійно спав маргай. Обережно взяла його на руки, він навіть не ворухнувся, продовжуючи спати.

   - Я думала, їх вже ніде не можна знайти у цьому світі!

   - Не можна. У цьому, - підморгнула мені Аля. – Цей особливий, його привезли із рідної землі, тому він не такий, як ті, що колись жили в Архонії. Той, хто мені його привіз, сказав, що у нього є якась особливість, проте не уточнив яка. Тому, це треба буде взнати.

   Розглянула маленький клубочок шерсті в себе на руках. За розміром зараз такий, як кіт, та і сам на кота подібний. Гострі вушка, плямиста шерсть темного окрасу, довгий пухнастий хвіст, по якому зразу ж захотілося провести рукою. Маргай позіхнув і зрозумів, що вже не в коробці. Подивився на мене своїми великими темними очима і ніби в душу заглянув. Довго роздивлявся, принюхувався і через декілька хвилин замурчав. Ми зітхнули з полегшенням, адже мурчання означає, що маргай прийняв мене як хазяйку. Погладила його.

   - Що ж, давай тобі ім’я вибирати, - радісно заявила, уважно роздивляючись. – Хотару.

   Кішка задоволено м’явкнула і стрибнула мені на плечі, зручно там вмостившись. Аля подивилась на мене запитально.

   - Я десь чула, що на рідній планеті маргайя Хотару означає світлячок. Надіюсь, він принесе світло в моє життя. Скорочено буду кликати його Ру. Дякую тобі, Аля! Це дуже дорогий подарунок і я буду оберігати Ру.

   - Ти чи не ти, але от він тебе точно оберігати буде, - вона посміхнулась.

   Маргай захищає свого хазяїна до самого кінця, вони надзвичайно сильні і могутні, хоч і маленькі за розміром. А ще рідкісні. Вже збираючись виходити, наштовхнулась на когось. Підняла очі.

   - Лікан! – радісно повисла у нього на шиї.

   - Вітаю тебе, моя маленька! – сказав він, погладжуючи мене по голові.

   Дуже рада, що мій демон зміг звільнитись і приїхати до мене.

   - Дай я на тебе подивлюсь, - Лікан відсторонився від мене і почав розглядати, я зробила те ж саме.

   Він змінився. Змужнів. Волосся акуратно підстрижене, довга чорна борода, тіло все покрите м’язами, що так і просяться розірвати форму. Карі очі обрамлені густими віями. Червоне татуювання, у вигляді демона і лише крила насичено чорного кольору, другої форми Лікана. У всіх демонів татуювання своєї другої форми, міняється лише колір та розмір.

   - Я так скучив! – він ще раз мене обійняв. – Аля, привіт! – відпустивши мене, він обійняв мою подругу. – Ти з кожним роком стаєш все красивішою і красивішою.

   Дівчина зашарілась від його компліменту. Так, це Лікан вміє. Скільки дівочих сердець він взяв у полон лише єдиною своєю посмішкою навіть не беруся рахувати. Він повернувся до мене і вручив маленьку коробочку.

   - Це, звичайно, не зрівняється з маргаєм. До речі, де ти його видобула, Аль? Маргаї в армії дуже би пригодились.

   - Секрет фірми, - підморгнула Аля.

   - Це тобі також дуже пригодиться.

   Я взяла коробочку і відкрила її. Красивий срібний амулет із червоними і чорними дорогоцінними камінчиками.

   - Цей амулет скидає будь-яку ілюзію, коли ти носиш його, то бачиш, де і яка є ілюзія. Єдине, він не дуже довго тримається і часто потрібно його заряджати. Він давній і є артефактом моєї родини.

   - Лікан, я не можу це прийняти! – родинний артефакт занадто дорогий подарунок.

   - Можеш. Це не лише від мене, батько також дуже просив, щоб ти його носила.

   - Але…

   - Ніяких але, просто подякуй, - посміхнувся Лікан.

   - Дякую! Дуже дякую! – знов повисла у нього на шиї. – І батьку подякуй!

   - Ну це ти сама зможеш зробити. Він сьогодні теж тут буде. Разом із адем Лонтереєм вони прийшли за тобою.

   - Тобто? – нічого не розумію, ще ж нічого не вирішено.

   - Я не знаю, чесно. Батько мені нічого не говорив, лише, що сам все побачу.

   Що знають вони, чого не знаю я? Чому Стефан мені нічого не розповів? Як зараз маю битись, якщо у мене в голові крутяться лише запитання? Так, потрібно сконцентруватись на здачі екзамену, все інше потім.

   Ми направились на стадіон, де вже зібралось багато народу і перші бої вже почались. Вчора студенти рандомно вибирали номери, під якими будуть битись. У мене сімдесят два. Аля переді мною. Тому ми сіли на лавку і почали дивитись, як проходять екзамен інші.

   Трохи про екзамен. Тебе запускають в клітку з гренделем (це не ті гренделі, з якими ведеться війна, ці дикі, виловлені в мертвому лісі), попередньо наклавши на тебе захист від смерті, але якщо студенти і залишаються живими, то, на мою думку, краще смерть. Гренделі не мають страху чи жалю, вони б’ються за своє життя і б’ються на смерть. Якщо не ти його, то він тебе. От і все. Заборонених прийомів там немає, дозволяється все, починаючи від магії і закінчуючи рукопашним боєм. Маю сумнів, що в рукопашному бою хтось зможе перемогти монстра. Із десяти студентів екзамен проходить половина. І це починає трохи непокоїти. Гренделі цього року якісь дуже злі. Нічого, прорвемось.