7 частина

Ксанті

Я лежала на ліжку, відчуваючи легку слабкість, яка розповзалася по тілу. Це було таке знайоме відчуття, але не настільки серйозне, щоб мене занепокоїло. Я просто трохи підняла температуру, і все. Однак Селена й Ліфі виглядали наче я була на межі чогось серйозного.

— Ти впевнена, що все в порядку? — запитала Селена, її очі наповнені тривогою. — Температура все-таки піднялася.

Я спробувала посміхнутися, але більший крок, ніж звичайне нездужання, відчувався лише втомою.

— Я просто трохи захворіла, — відповіла я, згортаючись у ковдру. — Все буде нормально.

Ліфі підійшла ближче і сіла на край ліжка, погладжуючи мою руку.

— Ти навіть не могла піднятися з ліжка, Ксанті! Це точно не нормально.

Я вдихнула глибше, намагаючись приховати занепокоєння, яке раптом з’явилося всередині. Вона була права — температура не піднімалася без причини. Але це не мало бути чимось страшним.

Медсестра, яка тихо спостерігала за нами з іншого кінця кімнати, підійшла ближче, нахилившись до мене.

— Лікарі зазвичай не хвилюються через незначне підвищення температури, — сказала вона м’яко, — але вам варто триматися в ліжку і відпочити. Ви мали багато стресу останнім часом, і це могло вплинути на ваш стан.

Селена нахмурилася, але в її погляді промайнула легка полегкість.

— Але ти вже зараз почуваєшся краще, правда? — запитала вона, навіть не ховаючи хвилювання в голосі.

Я кивнула, хоча і знала, що це тільки частково було правдою. Температура може піднятися через багато причин, і хоча я впевнена, що скоро почуватимусь краще, мені не виходило позбутися відчуття, що щось інше стоїть за цим.

Я лежала на ліжку, спостерігаючи за світлом, що поступово змінювало відтінки в кімнаті. Легкий біль у тілі й невелика температура не дозволяли зібратися з думками. Здавалося, що я можу відпочити кілька годин, і все буде нормально, але чомусь внутрішньо я не могла розслабитися.

Селена й Ліфі сиділи поруч, і я відчувала, як вони тривожаться, навіть якщо намагалися це приховати.

— Ну, як ти почуваєшся? — запитала Селена, її очі були трохи напружені. — Температура не підвищується, сподіваюся?

— Ні, 37,5, — відповіла я, намагаючись не виглядати занадто втомленою. — Це нормально. Просто трохи захворіла, не переживайте.

Ліфі, як завжди, була більш прямолінійною, ніж Селена, і зразу запитала:

— Ти ж не хочеш залишатися в ліжку цілий день? Ти виглядаєш так, ніби хочеш піднятися і піти далі, а насправді повинна відпочити.

Я відчула, як знову поколює у грудях, коли усвідомила, що вони мають рацію. Я не могла не рухатись, не відчувати, що кожен момент, коли я не дію, просто затягує мене в якусь безодню, де я не зможу втекти від своїх думок.

— Я залишусь на пару годин, добре? — сказала я, намагаючись змусити себе виглядати спокійно. — Просто хочеться відпочити трохи.

Селена, помітивши, що я не виглядала, як зазвичай, обережно поклала руку на мою.

— Все буде добре, Ксанті. Ми з Ліфі залишимось тут. Ти не одна.

Я вдячно посміхнулася, хоча внутрішньо я відчувала, що щось значно більше, ніж просто втома, тривожить мене. Навіть зі своєю температурою я не могла позбутися відчуття, що щось невидиме й темне наближається, хоч я і не могла зрозуміти, що саме.

Медсестра, попри мій стан, спокійно перевірила температуру та сказала:

— Це може бути просто наслідок стресу. Але все одно краще залишатися в ліжку, поки не з'ясуємо, що відбувається. Якщо температура підніметься ще трохи — ми проведемо аналізи.

Я кивнула, все ще не відчуваючи повного спокою.

Поки медсестра виходила, Селена і Ліфі залишались поруч, їхні погляди непокоїлися, але вони намагалися бути сильними для мене. Це була звична підтримка, яку я цінувала. В той момент я знала, що вони залишатимуться зі мною, але чомусь я все ще відчувала, що щось важливе й незрозуміле відбувається, і я не можу уникнути цього.

Я залишалася в гуртожитку, а температура не спадала. Легке запаморочення й слабкість не давали змоги відчути себе нормально. Навіть подумавши про академію, я розуміла, що сьогодні не зможу туди піти. Погано почуваюся — і це було очевидно.

Селена та Ліфі сиділи поруч, і їхні погляди були зосереджені на мені. Я відчувала, як вони намагаються приховати своє занепокоєння.

— Ти точно не хочеш йти до академії? — запитала Селена, здавалося, вона хвилювалася більше, ніж я сама. — Намагайся, Ксанті, іноді треба просто відпочити. Ти можеш пропустити один день.

Я втягнула носом повітря, відчуваючи, як важкість у грудях не зникає, і навіть думка про те, щоб піднятися та вирушити в академію, здавалася надто складною.

— Ні, не сьогодні, — відповіла я, намагаючись зробити голос твердим, хоча всередині було непокоїться від думки, що я пропускаю навчання. — Просто не почуваюся добре.

Ліфі, що до цього часу мовчала, підійшла ближче.

— Ми тут, і все буде добре, Ксанті. Просто відпочинь, а завтра, якщо все буде гаразд, підеш.

Я кивнула, але розуміла, що сьогодні не буде «завтра». Я все ще не могла позбутися того тривожного відчуття, яке зростало, і яке не зникало навіть після того, як медсестра сказала, що все не так страшно.

Залишатися вдома не давалося мені спокою, але я знала, що сьогодні не зможу зібрати себе навіть на найменше зусилля. У голові вирували думки, а в серці залишалася тривога, що щось більше, ніж просто втома, приховує ця слабкість.

Я лежала в ліжку, намагаючись відновити сили, коли раптом у кімнату зайшла Селена. Вона тримала в руках чашку чаю, але її вираз обличчя був серйозний, і я помітила, що вона хоче сказати щось важливе.

— Ти не повіриш, — почала вона, сідаючи поруч. — Ігнісара сьогодні не було на заняттях. Його не було.

Я одразу відчула, як серце на мить завмерло, і намагалась приховати свою реакцію, навіть не зізнавшись собі, як сильно мене це турбує. Я була впевнена, що якщо зараз виражу будь-яку емоцію, це буде виглядати дивно.

— Дивно, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Напевно, просто перевтомився або щось із здоров'ям.

Селена кивнула, але в її очах я побачила, що вона не зовсім переконана.

— Так, може. Але, здається, що він давно не був у такому стані. Всі в академії теж помітили. Всі хвилюються.

Я почувалася, як думки починають метушитися в голові. Я не могла припинити думати про нього, про те, що він міг би бути поруч, допомогти, але тепер... все змінилося. Здається, я не розуміла, чому саме це так важливо для мене.

— Сподіваюся, з ним все буде добре, — сказала я, намагаючись зробити голос якомога байдужішим, хоча всередині вже відчувала зростаюче занепокоєння.

Селена, здається, не помітила моєї напруги і посміхнулася.

— Так, він, мабуть, скоро прийде до тями. Просто хотіла, щоб ти знала.

Після того, як вона вийшла з кімнати, я залишилась одна. І хоча я намагалася не думати про це, відчуття, що щось із Ігнісаром не так, не відпускало мене. Я сиділа, глибоко вдихаючи, і розуміла, що мої думки й почуття заплутаніші, ніж я думала. Щось із його відсутністю хвилювало мене більше, ніж я могла визнати навіть собі.