6 частина

Ігнісар

— Чого смієтеся? — запитав я, не розуміючи.

— А ти ще не здогадався? — підкинув Ріон, примружуючи очі.

— Уявляєш, ні. Я не вмію читати думки, — відповів я з іронією.

Це викликало ще більший сміх. Навіть завжди суворий Ікар не витримав і сміявся так, що аж витер сльози з очей.

І тут мені стало зрозуміло: вони вирішили, що вона мені подобається.

— Агов, хлопці, що тут такого смішного, що я облився кавою? — запитав я, сподіваючись змінити тему.

— Та ні, ваш високість, через таку дрібницю ми б не стали сміятися, — задихаючись від сміху, вставив Кронос. — Але сперечатися з дівчиськом, яке менше за тебе на дві голови, — це справді кумедно!

Його слова знову викликали вибух сміху, і я лише важко зітхнув. Хіба ж я винен, що не люблю програвати, навіть у словесних перепалках?

— Смішно, так? Ага, дуже кумедно! Особливо, коли вона мене ще й назвала… — я зупинився, бо зрозумів, що сказав зайве.

— Назвала? — миттєво підхопив Ріон, нахилившись ближче. — Ну ж бо, кажи!

— Це неважливо, — відмахнувся я, намагаючись приховати роздратування.

Але мої друзі не відступали. Ікар, ледве стримуючи посмішку, нахилив голову:

— Давай, Ігнісаре, не томи. Що вона сказала?

Я почервонів. Це була та рідкісна мить, коли я не знав, як викрутитися. Вони дивилися на мене з таким інтересом, ніби я щойно розкрив якусь державну таємницю.

— Вона назвала мене… хм… "зарозумілим і впертим драконом", — пробурмотів я.

Це викликало новий вибух сміху.

— Ну, вона не така вже й далека від істини, — відгукнувся Кронос, потираючи підборіддя.

— Ще й дракон! — додав Ріон, регочучи. — Хлопче, здається, у тебе з’явився фан-клуб.

— А я ж думав, що серед нас тільки Ікар має таку популярність у дівчат, — підколов Кронос, підморгнувши.

— Ох, ви всі просто генії гумору, — зітхнув я, розуміючи, що від цього вже не відкараскаюся.

Але всередині щось тепліло. Ця маленька, але смілива дівчина дійсно залишила по собі слід у моїй душі, навіть якщо я сам цього ще не хотів визнавати.

— О, дивіться, він почервонів! — вигукнув Ріон, і цього разу сміх друзів був просто оглушливим.

Я закотив очі й, склавши руки на грудях, зробив вигляд, що мені байдуже.

— Та ну вас, — буркнув я, намагаючись не показати, що вони мають рацію.

— Гаразд, хлопці, досить, — втрутився Ікар, але навіть він ледве стримував посмішку. — Давайте залишимо нашого "дракона" в спокої. Хто знає, може, він ще нас усіх випалить.

— О, точно, — підхопив Кронос. — Тільки, Ігнісаре, спершу попередь, щоб ми встигли сховатися!

Я насупився, але відповісти не встиг, бо двері раптово відчинилися. У кімнату зайшла вона.

Дівчина виглядала спокійною, але її очі — цікавий відтінок зеленого з бурштиновими іскорками — вп'ялися прямо в мене. Вона явно не очікувала побачити мене тут.

— О, привіт, — сказала вона, схрестивши руки на грудях. — Сподіваюся, кава вже висохла?

Це викликало нову хвилю сміху моїх друзів. Я ледь не застогнав.

— Дякую за турботу, — сухо відповів я. — Але, здається, тобі не до мене.

— Ні, справді, не до тебе, — погодилася вона, але куточки її губ зрадливо сіпнулися в усмішці. — Я прийшла до Ікара.

Це була несподіванка. Я подивився на Ікара, який підвівся й серйозно кивнув їй.

— Ходімо, — коротко сказав він і, обернувшись до нас, додав: — Без мене не наробіть дурниць.

Вони вийшли, залишивши мене в задумі. Щось у її голосі й погляді змусило мене відчути дивне бажання дізнатися про неї більше.

— Здається, наш дракон знайшов свою вогняну квітку, — тихо сказав Кронос, ледь стримуючи сміх.

Я тільки кинув йому роздратований погляд і вийшов із кімнати, сподіваючись, що це хоч трохи вгамує їхній ентузіазм. Але в глибині душі я розумів: вони мають рацію.

Ніч була тихою, але неспокійною. Я лежав у кімнаті, вдивляючись у стелю, і не міг заснути. Думки крутилися в голові, як шалені: її слова, її погляд, той тон, що викликав у мене водночас роздратування й цікавість.

— Що зі мною не так? — пробурмотів я, сідаючи на ліжку.

Я вирішив, що просто потрібно трохи розвіятися. Швидко вдягнувся й, відчинивши вікно, ступив на підвіконня. Холодне повітря обійняло мене, і це було саме те, що потрібно. Розправивши крила, я злетів у нічне небо.

Місто внизу спало, вогні мерехтіли, мов зорі, що впали на землю. Літати завжди допомагало. Висота, вітер, свобода — усе це давало мені відчуття спокою. Але сьогодні навіть це не допомагало. Її обличчя постійно спливало перед очима.

Я піднявся вище, до самих хмар, сподіваючись, що холодний вітер прожене ці думки. Але марно.

— Що вона зі мною зробила? — запитав я себе вголос.

Десь далеко замерехтів вогник. Це був маяк, який завжди світив на пагорбі. Я часто літав туди, щоб подумати. І цього разу вирішив, що це буде гарне місце, аби навести лад у голові.

Приземлившись біля маяка, я згорнув крила й сів на кам’яну лаву. Холодна поверхня трохи привела до тями.

— Вона просто дівчина, — сказав я сам собі. — Зухвала, вперта, трохи дивна, але…

Я затнувся, бо зрозумів, що навіть у думках не можу знайти жодної причини, чому її слова так зачепили мене.

Дивлячись на мерехтливе світло вдалині, я вирішив одне: завтра я дізнаюся більше. Якщо ці думки не дають мені спокою, значить, потрібно знайти відповіді.

Я заснув але цілу ніч мені снилися кошмари.

Темрява оповила все навколо, густа й задушлива, наче дим від згарища. Я стояв посеред лісу, який здавався мертвим: дерева чорні, як вугілля, тягнули свої обвуглені гілки до неба, наче благаючи про милість. Земля під ногами була гарячою, з тріщин виривалися тонкі струмки червоного світла, схожі на кров, що сочиться з рани.

Раптом я почув шепіт. Тихий, але такий, що пробирав до кісток. Слова зливалися в одне суцільне бормотіння, незрозуміле, але від нього всередині все стискалося.

Я почав озиратися. Очі. Одне за одним вони з’являлися в темряві. Спершу одне — велике, червоне, сповнене ненависті. Потім інше, зелене, яке пильно стежило за кожним моїм рухом. І з кожною секундою їх ставало все більше, десятки, сотні, тисячі. Вони дивилися, не моргаючи, обступали мене з усіх боків.

Я хотів втекти, але ноги не слухалися. А потім з’явився він.

З темряви виступив чоловік. Його обличчя... це було моє обличчя. Але змарніле, старше, спотворене злобою. Очі — порожні, наче там замість життя був лише попіл. Він простягнув руку, на якій сяяла печатка, і заговорив.

— Ти не втечеш від цього, — його голос був низьким, металевим. — Те, що всередині тебе, вже пробудилося. Час закінчується. Знайди ключ, інакше ти станеш тим, чим я є зараз.

— Хто ти?! — крикнув я, хоча всередині відчував відповідь.

— Я — ти. Твоя тінь, твоя майбутня слабкість. І якщо ти будеш зволікати, ти зрадиш їх усіх.

Його слова розбилися луною, і світ почав руйнуватися. Земля під ногами тріснула, і я почав падати, в бездонну темряву, де шепіт перетворився на крик.

Я прокинувся.