5.3

От до такого я точно не звикла й, звісно, сахнулась, та миттю вперлась спиною в груди Аларіела:

– Це дійсно безпечно? – втиснулась так, наче сховатись десь в ньому хотіла.

– Безпечно, – взявши мене за плечі, трохи відсторонив від себе. – Не бійся. Це просто розпізнавання магії, щоб сюди не міг увійти ніхто з тих, хто практикує темну.

– В мене немає магії, – напружено споглядала, як ті пагони вже майже дотягнулись до мене.

– Зараз перевіримо, – запевнили мене тоном, котрий точно натякав на мою неправоту. – Витягни вперед руки.

Руки – не голова, а Теал просив її зберегти. Без голови точно не проживу, а руки, сподіваюсь, мені зараз не відірвуть. Зітхнувши, простягла їх до тих пагонів. Вони аж затремтіли, ніби зраділи старому другу. Е-е-е… чомусь було таке відчуття. Щось згадується? Можливо, але лиш на рівні відчуттів.

Торкнувшись моїх пальців, пагони почали обережно обплітати їх, поступово розповсюджуючись й на зап’ястки, й лягаючи на них чимось схожим на браслети з рослинним орнаментом. За хвилину цей орнамент спалахнув насичено-зеленими й бронзовими відтінками, а за спиною почувся полегшений видих Аларіела.

– Це щось означає? – знов озирнулась на нього, як тільки енергетичні пагони відпустили мене й зникли в арці.

– Те, що я й казав: тобі притаманна магія землі. Й потенціал дуже великий, – порадували мене. Мабуть.

– І що з цим робити? – навіть уявити не могла, як в мені могла бути магія, а я нічого про неї не знала.

– Спробуємо її пробудити, – злегка підштовхнув мене до арки Аларіел. – В місці сили це легше буде зробити.

– А воно саме для цього призначене? – не спішила я заходити до галявини, що була оперезана округлими валунами з подібною магічною в’яззю, як і на арці. В усякому разі, мені так здавалось.

– Головне призначення – інше, – обхопивши за стан, втягнув він мене всередину. – Це – серце лісу й практично всього Амран-на-Спейре. Звідси можна керувати енергетичними потоками. Виправляти їх, якщо вони збиваються, й стан лісу, садів та полів погіршується.

– Керувати врожаями?!

– Врожаї – то наслідок нормальних енергетичних потоків. Якщо з ними все гаразд, то за врожай можна вже не переживати.

– І хто… цим займається? – питала, й так здогадуючись про відповідь.

– Взагалі-то, маги землі, – почула очікуване. – Але настільки сильних, щоб утримувати баланс, зараз немає. А ті, що є – ледве виправляють хоч щось.

Після цих слів, в мене всередині якось неприємно заскреблось: а чи не з цієї причини так наполегливо мене повернути хотіли? А все інше – аби вуха розвісила й не відбивалась.

– Думаєш, чи не через це ти зараз тут? – схоже, моє напружене мовчання видало мої думки.

– Це достатньо логічний висновок, – кивнула, боячись дивитись зараз йому в очі.

– Абсолютно логічний, – навіть спростовувати не став, чим ввів мене в ще більший ступор. – Але ми тут не для того, аби з’ясовувати логіку й послідовність подій минулого. Це місце трохи для інших цілей. Розберемось з твоєю силою, і я все тобі розповім.

Дуже хотілось обуритись. От просто до скандалу! Я почувалась зараз жорстоко ошуканою. Вчергове! Але галявина дійсно навівала благоговійні відчуття, і я, скреготнувши зубами, вирішила все ж спробувати розібратись спочатку з собою, а вже потім з цим недоельфом!

– Що я маю робити? – процідила сердитим тоном.   

Мовчки, Аларіел завів мене до самого центру галявини й відступив на кілька кроків:

– Відпусти всі думки.

Легко сказати! Мене зараз аж тіпало від думок. Хоча, здебільшого, то була лайка й далеко не цензурна: відпускала одне гостреньке слівце, і на його місце тут же прилітало інше. Це про таке кохання тут пісні складають?!

– Аліен! – стукнуло в спину. – Так результату не буде.

– Результату?! – ой, щось мене понесло. – Якого? Що ти хочеш від мене? Посилити ліс? Сади? Гори? Ріки?! Що ще?! – закипала й пирскала окропом та парою, що погрожувала довести мене до вибуху. – Мене тільки кілька днів тому використали, як…, – болючі спогади збили дихання. Здавалось, взагалі повітря забракло: – як річ! Просто корисну річ! Я ж не маю ніякої цінності сама по собі! Тільки мої здібності! Заберіть їх в мене, і я стану нікому не потрібна! Бачити нікого не хочу! Ніколи й нікого! – гарикнула наостанок й заклякла…

З моїх пальців зірвались якісь чорно-зелені згустки й впали на сніг, швидко в нього всотуючись.

– Аліен, заспокойся! – кинувся до мене Аларіел, але добігти не встиг, як перед ним й довкола мене з-під землі рвонуло коріння – таке враження, що все, яке там тільки було.

Переплітаючись між собою, воно потяглось до мене з шаленою швидкістю й за мить так щільно обплело ним, що я справді не бачила вже нічого – навіть шпарини не залишилось. А коріння продовжувало стискуватись довкола мого тіла, поступово здавлюючи так, що ставало важко дихати.

Чудово! До всіх моїх щасть-нещасть – тепер ще й це! А я це місце раєм назвати хотіла. Десяте коло пекла! І точно не Дантове: моє – особисте. Маю ж я хоч десь авторське право застовпити. Ну, от воно мені зараз й покаже. Схоже, вже почало… через брак кисню… Й закріпити його за собою не встигну.

Перед очима виникла картинка: посеред пітьми стояла жінка в чорному вбранні, і єдиним, хай і тьмяним, світлом – була вона сама. Її блискучо-чорне волосся розвівалось, наче на вітру, а сяючі темно-помаранчевим сяйвом очі пронизливо дивились на мене. Сказати, що вона була гарною – нічого не сказати. Незнайомка була вражаюче гарною! А її яскраво-червоні губи поступово викривлялись у зверхньому осміху. Ще мить, й з них зірвались три слова:

– Чекаю на тебе.

Вітаю, любі читачі!

Дякую, що залишаєтесь зі мною й моїми героями! Обіцяю, що не дам вам нудитись, а історія буде різною: і смішною й напруженою місцями))

Знов Алісі невесело й вона ніяк не заспокоїться, вважаючи, що всім від неї щось потрібно. В усякому разі, їй так здається. Тільки щось наче починає налагоджуватись, як все одразу ж і руйнується. Чи так це зараз - скоро дізнаємось.