Глава 5. Дивна зустріч

З появою Аларіела мій помічник зник так швидко, що я навіть помітити не встигла, чи він знов крізь вікно просочився тільки в іншому напрямку, чи просто у повітрі розчинився. На мій питальний погляд, альв сів поряд – аж надто близько – й потягнувся до випічки. До речі, випічка в них була доволі смачною: щось схоже на запечені конвертики з чимось схожим на сир з прянощами всередині.

– Щось вдалось з’ясувати? – почала розпитувати, оскільки сам він розповідати якось не поспішав.

– Нічого з того, про що б я не здогадувався, – голос Аларіела був глухим і втомленим. І втома ця була точно не фізична.

– А я буду вшанована хоч якимись подробицями? – не втрималась від роздратованого тону. – Це на мене зазіхали.

– Аліен, – м’яко усміхнувшись, він потягнувся до моєї руки, намагаючись бодай накрити її своєю широкою долонею, але в мене чомусь спрацював якийсь зачаєний рефлекс, що змусив відсмикнути її, хоча й трохи в пом’якшеній формі – потяглась за персиком. Боковим зором встигла помітити, як обличчям альва майнула похмура тінь, але він продовжив говорити: – Одного з робітників замку шантажували життям його доньки, викравши її. Мої люди вже шукають дівчинку.

– Як я розумію, це не він сповістив твоїх ворогів про моє повернення, – персик так і завмер, не діставшись моїх зубів.

– Не він, – Аларіел якось дивно подивився на мене, потім перевів погляд на персик в моїй руці й, раптом перехопивши мій зап’ясток, потягнув його до себе з доволі двозначним осміхом на вустах: – Я любив їсти з твоїх рук, – нахабно відкусив він фрукт.

Тепер вже завмерла я. Це було й, дійсно, нахабно, і… якось… до біса інтимно? Якби я хоча б трохи пам’ятала про наші стосунки в минулому житті – то так. А зараз навіть не знала як поводитись. Кинутись на шию з театральним «Коханий! Я все згадала!» – однозначне «ні!» Не згадала. Чи ворухнулось щось всередині? Ну, щось… мабуть… Але бути певною в тому, що то ворушились не мої гормони – я не могла. А вони, гад, ворушились! Ще б їм не ворушитись, коли перед очима така досконалість. Принаймні, зовні. Але одну досконалість я вже бачила й більше на неї не куплюсь.

Проте, реагувати якось треба було. Й, бажано, так, щоб і не образити, але й межі окреслити, за які б він не смів заходити, поки я цього не захочу. Хоча, він ці межі перетнути може будь-коли: це я тут в його повній владі, як би він не демонстрував зворотне.

Розвернувши персик цілим боком до себе, відкусила теж й відклала залишки на стіл:

– Який соковитий! – вирішила перевести тему в іншу площину, оскільки нічого розумнішого в голову не прийшло. – Посеред зими?!

Віддам належне: він одразу ж зрозумів моє небажання продовжувати тему – надто болючу для нього, якщо йому вірити, й абсолютно відчужену для мене.

– В наших підземеллях встановлені артефакти, що зберігають врожай у первозданному стані, – сутужно зітхнувши, Аларіел продовжував з неприхованим сумом споглядати не настільки прям привабливий натюрморт у вигляді обгризеного персика, щоб ним милуватись.

От тепер мене щось смикнуло зсередини: не знаю – співчуття? Можливо. Втратити кохану людину боляче. Знаю. Навіть, якщо ця людина виявилась сволотою. Ти ж все одно її кохав, й тобі болітиме та втрата довгим тупим болем. А тут… Чекати двадцять п’ять років… якщо йому вірити, й не мати змоги навіть торкнутись після повернення? Має боліти. Тільки й з собою я нічого зробити не могла: йому болить, а в мене ще не відболіло. І спогадів з того, що він розповідає, абсолютний нуль.

– Я гадала, що технологічний світ, звідки ви мене висмикнули, – блимнула на нього, сподівалась, що сердитим поглядом, але, схоже, не вийшло, – і є вершиною цивілізації. Але тепер розумію, що він – дно, й доволі брудне, цивілізації.

Аларіел ледь схилив голову набік, війнувши бровою, хоча вираз його обличчя практично й не змінився. Лиш, придивившись, можна було помітити, як кутики до біса гарних губ, малопомітно, та все ж здійнялись:

– Я не був свідком розвитку твого світу: наші простори розвело задовго до мого народження. Але те, що розповідали старійшини, не надто радувало.

– Міфи розповідають про жадібність людей, через яку ельфи…, – я помітила, як він поморщився на цьому слові й виправилась: – альви закрились у своїх сидах.

– Ми не закрились: знайшли прохід до іншого світу, й більше завісу не перетинали – надто багато задля цього потрібно енергії. Та й навіщо? Битись за землі, котрі ви так вправно нищили?

– А як опинились в нашому? – мене завжди цікавив момент приходу на землі Ірландії народу Туата де Дананн. – Чому покинули свій?

– Тому, що в нашому знайшлись ті, хто надто загрався з силами, котрі виявились нездатними контролювати, й Туле пішов під воду.

– Туле?! – я й сама не очікувала, що так скрикну. – Легендарний Туле?! Саме він є батьківщиною ель… альвів?!

– Бачу, про нього у вас теж чули, – обличчя Аларіела, здавалось, нарешті роз’яснилось, ніби він радів моїй цікавості.

– Край землі, – згадала лиш уривки тих по суті чуток, що дійшли до наших часів.

– Край землі, – гучно потягнув повітря носом альв, практично процідивши ті слова крізь зуби. – Дорхальвхейм наближає до чергового краю й цей світ. Тому, їх й замкнули за завісою. Це хоча б на якийсь час відтермінує неминуче.

– Що саме?

Не подобалась мені остання фраза. Ой, як не подобалась! Я ж тільки пораділа чудовості цього світу! Ну, майже, якщо виключити з нього деяких істот, то цілком собі приємний. А мене одразу ж і приземлили, не давши навіть злетіти.

– Повернення Карани – повелительки нижніх світів, – судячи з виразу, нічим приємним те повернення точно не загрожувало. – Її зв’язали зусиллями кількох найстаріших й наймогутніших альвів багато сотень років тому, залишивши у небутті. Та навіть звідти вона здатна наділяти силою своїх прибічників, сподіваючись, що одного разу вони її звільнять. Снеахта, оссхарти, рунда карайг – мала частина її породжень, – він кинув на мене погляд людини, що невимовно втомилась знаходитись в стані постійної боротьби. – Можеш уявити, що буде, коли її звільнять.