4.1

Поки вони розставляли посуд на столі, в моїй голові народжувалась якась ідея, котру я ще повністю не могла усвідомити, й втілилась вона лиш у питання до дівчат:

– А як давно ви працюєте в замку?

– Віднедавна, ельдо Аліен, – шанобливо схиливши голову, відповіла одна з них. – Нас винайняли спеціально до вашого повернення.

Ого! Аларіел так й озвучував це? Як ще оркестр не викотили й червону доріжку переді мною не вистелили. Хоча, може й розстелили, та я прилетіла трохи не в кондиції. Чого ж тепер претензії виставляти?

Язик так і чесався ще дещо спитати, але вирішила, що це може викликати підозри, а вони мені ні до чого, поки сама з усім не розберусь. Подякувавши дівчатам й відпустивши їх, кивнула на наїдки своєму драйохта (господи! хто тільки це слово вигадав?!):

– Будеш щось?

– Ми не маємо потреби в їжі, – мало не погордливо задер свого дзьоба Теал. – Але від винограду не відмовлюсь, – миттю втративши всю свою набундюченість, підлетів він до вазочки й почав відривати ягоду за ягодою.

От і чудово! Тепер знатиму з чим до нього підкатувати, як вередувати почне. Хоча ж, не має він вередувати, якщо його принцип дії такий самий, як у фамільярів. А що я знаю про фамільярів? Тільки те, що такі, як я, повигадували. Значить, не знаю нічого. Тож, будемо вивчати в польових умовах.

– Мені треба, щоб ти дещо розвідав, – вирішила підкотити просто зараз й посунула до нього ще одну вазочку з фруктами – може, й там що вподобає.

Його фіолетове око аж сяйнуло, блимнувши на мене:

– Щось мені вже не подобається твоя вигадка.

– Ти навіть не чув її! – ображено надула губи.

Ну, дійсно! Видали помічника, а він, що не слово, то комизиться!

– А мені вистачило твоєї прогулянки до лісу, аби збагнути, що з розсудливістю ти точно не товаришуєш, – скрипуче пирхнув він, заковтуючи чергову ягоду.

Дракон пернатий! Й психіатр на мінімалках на додачу! Ще мій помічник буде мою розсудливість препарувати! Та хто б казав?! Викрав, не спитавши, а тепер повчати буде. Хоча, була б розсудливішою, по ночах лісом не бігала б, й тут зараз не сиділа б, сушачи голову над тим, у що мені ця «казкова» пригода виллється.

– Думаєш, я б тебе в іншому місці не перехопив? – смішно кракаючи захихотів птах, явно підслухавши мої думки. – Я за тобою ще з міста стежив.

– Драконом?! – витріщилась на нього, уявляючи, як та громадина понад будинками літає.

Він аж виноградину з дзьоба випустив:

– Я схожий на ідіота?!

– Ні! – швиденько замотала головою, пам’ятаючи, що мені не тільки помічник потрібен, а й друг. Ну, а два в одному – то, взагалі, супер!

– Вважай, повірив, – настовбурчившись, він поважно відійшов від вазочки.

– Теале, дракосику, – заворкотіла ледве не голубкою, хоч він і ворон. – Це я трохи нездогадлива після стресу, – ну, моя самооцінка від цього точно не впаде.

Зате пернато-лускатий ледь повітрям не вдавився:

– Як ти мене назвала?! – завмер, витягуючи до мене голову, ніби й справді не дочув.

– Дракон! – виправилась одразу ж – може, й не дочув.

– Найвищі небеса! – розпачливо задерши голову, поляскав він дзьобом. – Ще так мене не називали: як щеня якесь.

А я вчергове замислилась: щеня – істота не магічна, а мій помічник розмірковує далеко не так, як це робив би хтось, чия пам’ять була б як чистий лист.

– Я події не пам’ятаю! – сердито пирхнув він, знов підслухавши, про що в мене там в голові клацає. – Зате пам’ятаю всі відчуття й устрій цього світу. Ти ж теж сприймаєш все не як новонароджена.

– Уявляєш! Я цілих двадцять п’ять рочків росла! – не стала й критись зі своїми підозрами – все одно вчує їх.

– А я з тобою пов’язаний і сприймаю цей світ через твоє сприйняття, – Теал постукав по столу дзьобом, наче натякнути хотів, що недалеко я від деревини відійшла. – Й реагую на все відповідно.

Це він натякав зараз на мій характер?! Ну, взагалі вже краї поплутав помічничок. Мало того, що повчає, так ще й критикувати буде! Та влаштовувати розборки зараз мені хотілось менш за все.

– Так ти допоможеш?

– А в мене є вибір? – покосився на мене птах.

Я розуміла, що в принципі можу йому наказувати, й він має мої накази виконувати. Але хотілось все ж по-дружньому.

– Я тобі надам вибір, – дивилась на нього так улесливо, як тільки могла.

– Ти – ідіотка?! – от прибив просто одразу. – Це – світ магії! Тут треба вміти наказувати, якщо вижити хочеш.

– Хам! – образилась й насупилась.

– Божевільна! – кракнув у відповідь цей драйохта необскубаний, й страшенно захотілось це неподобство виправити. – Кажи вже! – а, може, й без скубання обійдемось.

– Знайди когось, хто працює в замку, або зовні, довше двадцяти п’яти років. Й, бажано, не альва.

– Підозрюєш свого нареченого? – заспокоївшись, Теал знов наблизився до вазочки й продовжив скубти виноград.

– А я не певна, що є його нареченою.

– Я не міг сплутати, – покосився він й на вазочку з суницею.

– Тоді, чому в мене жодна струна душі не бринить в його присутності? – про фізіологічні струни вирішила змовчати.

– Може тому, що тобі їх обірвали? – висунув досить цікаве припущення ворон.

– От я й хочу з’ясувати: хто це зробив?

Задумливо прогулявшись столом, Теал зупинився навпроти мене:

– Є в мене одна знайома, котра точно тут понад двадцять п’ять років.

– Ти про ту білу драконо-кицьку? – неважко було здогадатись, кого він мав на увазі. – Жартуєш?! Вона ж одразу здасть Аларіелу.

– Я що: дійсно схожий на ідіота? – ляснув він просто перед моїм носом дзьобом так, що я аж сахнулась. – Ніхто й не збирається в лоба розпитувати. Ну, й для твоєї допитливості жертву пошукаю, – кинув поблажливо, наче заплаканій дитині іграшку повернув.

І коли ж моя доля так жорстоко до мене п’ятою точкою повернулась, що навіть безумовний помічник зі мною як з несповна розуму розмовляє? А за пів години повернувся ще й мій нібито наречений, зайвий раз підтверджуючи, що все, що я поки можу споглядати з боку злостивиці – це її дупу.