Глава 4. Ти помічник? Чи хто?

– Ти хочеш пообідати тут? Чи наказати провести тебе у столову? – очі Аларіела враз стемніли, але до мене він намагався усміхатись.

– Ось в цьому вбранні мене супроводжуватиме охорона?! – обурилась я. – В домашньому?

– По-перше, ти не в нічній сорочці, – досить хтиво всміхнувся альв, явно яскраво уявляючи мій вигляд в ній. – А, по-друге, ти в себе вдома.

– В тебе! – зробила невелику, але суттєву поправку.

– Аліен, – з відтінком легкого докору похитав він головою, – до нашого весілля залишався лиш тиждень. І цей замок ти вважала своїм домом.

Може, колись і вважала, якщо то була я. Сам же дивується, чому в мене пам’ять не прокидається. Може, той драконистий ворон справді не ту притягнув: дуже схожу, але іншу. А кранд з верби просто змилувався над якимось нещастям, що йому спати не давало, от і захистив, аби не репетувала. Тож, доказів на підтвердження моєї ідентичності колишній нареченій Аларіела – поки нема.

– Можливо, – сенс сперечатись, якщо людина… чи не людина вперто наполягає на власній правоті. – Але зараз я почуваюсь некомфортно. І взагалі, – зістрибнула з диванчика, осяявшись новою ідеєю, – можна я піду з тобою?

Його шикарні брови розлетілись крилами ошелешеного птаха, котрий начебто збирався злетіти й забув як ними махати:

– На допит?! – він натужно перевів подих. – Ти хоч уявляєш, що це таке?

Угу. В кіно бачила. А зараз просто хотілося побачити хоча б одного «доброзичливця» в обличчя.

– От і уявлю, – легковажно хмикнула.

– Ні! – абсолютно безапеляційно заявили мені. – Це видовище не для дівочих очей. Там не буде милої бесіди. Якщо він не захоче говорити сам, я отримаю відповіді в будь-який засіб.

Тон, яким це лунало, був досить погрозливим, і я сподівалась, що не для мене. Не будуть же з мене спогади виколупувати всіма тими засобами? Чи будуть?

– Я злякав тебе? – схоже, мої думки миттю прописались великими буквами на моєму лобові – не бути мені шпигункою!

– Ні! – натягнула на себе саркастичну посмішку. – Радію, що мене за ворога тут не прийняли.

А от його моя відповідь явно не порадувала:

– Я повернусь й ми договоримо. А поки пришлю когось, щоб принесли тобі обід сюди, раз не хочеш нікуди йти. Й поклич Теала – це найкраща охорона.

Я пам’ятаю цю шикарну охорону! Дякувати, хоч з’явився вчасно.

– А, якщо знов двійник з’явиться?

– На твій поклик не може з’явитись двійник – лише твій особистий помічник, – розжували мені, наче прописну істину, котру я все одно не знала, і втупились в очікуванні.

– Що? – втупилась у відповідь.

– Я не залишу тебе без нагляду. Теал, або охорона – обирай.

Щось мені це все менше подобалось: а вночі я теж під наглядом спатиму? Питання тільки – чиїм? Охороні навряд чи довірить. Прийде сам охороняти? Чудова перспектива!

– Теал! – чи то вибір зробила, чи покликала – яка різниця, якщо за мить крізь вікно просочився мій наглядач й вмостився на спинці дивана.

Задоволено кивнувши, мій головний наглядач карбованим кроком рушив на вихід,  вже з-за дверей почула його розпорядження щодо обіду для ельди Аліен. От тепер голод дійсно почав відчуватись. Хоча, той – інший, вдовольнити хотілось більше.

– Ще не налітався? – пронизливим поглядом сканувала свого драйохту.

– Я двадцять п’ять років не літав! – обурився пернато-лускатий розумник. – Ніякого співчуття!

– Ти ж казав, що нічого не пам’ятаєш, – миттю зловила його на невідповідності показань. От дарма мене на допит не взяли.

– Але ж мені повідомили, що минуло двадцять п’ять, – не спіймався птах, їдуче проскрипівши своїм воронячим горлом.

– Про щось цікаве дізнався?

– А ти мене просила?! – обурено кракнув він.

– А здогадатись? – скривилась я.

– А я не зобов’язаний здогадуватись, – демонстративно розвернувшись до мене хвостом, покрокував спинкою в протилежний бік Теал.

– Гей! – тут вже я обурилась на таку неповагу. – Ти взагалі-то мій помічник!

Він так і завмер, здійнявши одну лапу. Напівозирнувся. Блимнув на мене своїм гарнючим фіолетовим оком й проскрипів:

– От це я якраз пам’ятаю, – він мало крилами не розвів. – Тільки допомога означає, що про неї просять.

– А по доброті душевній? – ще мені він буде розжовувати, що і як робити!

– Так ти наче не в біді, – покрутив він головою, розглядаючи кімнату. – Чого тоді лапки збивати?

– Крильця, – єхидним тоном виправила його.

– Крильцями – я машу, – він ще й помахав ними, щоб вже наочно побачила це дійство така нерозумака, як я. – А махати ними я люблю.

– Гаразд, – вирішила, що сперечатись лиш собі дорожче, а мені тут розвідник потрібен, а не ображений саботажник. – Що ти чув про того двійника?

– Про рунда карайг?

– Тобто, як він називається, ти знаєш! – примружившись, намагалась підловити його хоч на чомусь.

– Знання про магічних істот в нас закладається ще до нашого втілення, – приземлив мене він. – А от набута пам’ять зникає разом з тим, до кого було прикликано.

Які ж ненадійні в них носії інформації! І не виправиш натисканням кнопочки «відновлення системи».

– Наскільки він небезпечний? – отримаю хоча б те, що в його файлах все ж збереглось.

– Якщо не торкатись голови тим, що він підсовує, й не дати йому на голову потім кинутись – то в усьому іншому безпечний, – порадував мене практично безвідмовною технікою безпеки щодо подібних потвор мій дорогоцінний помічник.

– Він ще й кинутись може? – не надто мене надихнула така інструкція.

– Якщо зривається тихе втілення його підступного плану – так, – ошелешили мене ще більшою радістю.

– І, як його відрізнити від того, ким він обернувся?

– Якщо не певна, з ким розмовляєш – тягни час. Довго вони не здатні утримувати ілюзію чужої зовнішності, – нарешті почула хоч щось обнадійливе. – А краще в очі дивись: їх вони взагалі не можуть довго утримувати в необхідному кольорі. Очі ж тих, кого породила пітьма нижніх світів, завжди чорні.