Питання нестримно вертілось на язиці й, зрештою, зірвалось:
– А чим їм моя пам’ять завадила?
Судячи з виразу обличчя Аларіела, можна було зробити висновок, що відсутність в мене останньої завдавала йому мало не фізичний біль:
– Ти зіткнулась з сутністю Айред – моєї колишньої дружини. Намагаючись поглинути твою, вона мала розкрити свою, а це давало тобі можливість зчитати деякі її спогади. А серед них могли бути й відомості про тих, хто в Альвхеймі підтримує зв’язок з Дорхальвхеймом.
Який сюжет пропадає! Аж плакати знов захотілось від образи на несправедливість долі. Побачити життя альвів зсередини й не мати можливості це все викласти в книгу! Я б своєму колишньому добряче носа втерла б.
– А не простіше мене вбити? – спитала й аж плечима перетяла, відчувши, як спиною морозяні голки промчали. Але краще бути готовою до всього.
– Не простіше, – якось зовсім нерадісно хитнув головою альв, хоча цей варіант був явно оптимістичніше. – Якщо вбити тебе, то твоя сутність відправиться вже до світу мертвих, де має пробути доволі довгий час, поки втілиться наново. А, оскільки вона все одно пов’язана з твоїм тілом, то буде тягнути його туди ж, і в Айред залишиться хіба що місяць життя. Тому, твоє – будуть берегти.
Не вбиватимуть – й на тому дякую! Аби ще до моєї голови не лізли, котра все одно нічого не пам’ятає й згадувати явно не збирається. А чи є що згадувати?
– Мені здалось, чи ти був здивований тим, що я нічого не пам’ятаю?
– Не здалось, – підтвердили мої здогадки, а, значить, спостерігач з мене все ж непоганий. – Возз’єднання з драйохта – вже мало пробудити твою пам’ять. А перетин завіси – зняти всі блоки. Але вони, схоже, добре постарались заблокувати її тобі перед тим, як виштовхнути у міжпростір.
– А навіщо повторно блокувати спробували?
– Шпигун, котрий доніс про твоє повернення, скоріш за все, не має доступу до верхніх поверхів замку. Він почув новину й доповів, але без будь-яких подробиць. А вже Айред з Еванором вирішили перестрахуватись.
Файли моєї пам’яті катастрофічно переповнювались. Такими темпами я й утрамбувати вже не зможу – буде нікуди:
– Еванор – це хто?
– Правитель Дорхальвхейму й коханець Айред.
Щось в мене не стикувались пазли, котрі ще якось підходили один до одного:
– А як я мову розумію тоді?
– Це мене й дивує, – важко зітхнув альв, не спускаючи при цьому з мене прискіпливого погляду. – Я сподівався, оскільки ти заговорила одразу ж рідною мовою, що й вся інша пам’ять повернеться до тебе швидко. Але інші блоки не руйнуються.
Мені й самій хотілось, не менше за нього, повернути свою тутешню пам’ять. А, разом з нею й свої такі чудові магічні здібності. Якщо вони в мене реально були й можуть повернутись зі спогадами. Хоча, навряд чи вони так вже пов’язані саме зі спогадами: якщо в тебе є якась сила, то вона є незалежно від того, чи пам’ятаєш ти про неї, чи ні. Можна невдало нею керувати на початку, але мати хоч якийсь доступ. Та спочатку не завадило б розібратись з власною безпекою, поки мене у якийсь овоч не перетворили:
– А хто на мене напав?
– Рунда карайг.
Ну, от про цього я точно не читала:
– А це хто?
– Пожирачі пам’яті, котрих вивели у своїх експериментах дорхальвхеймські маги.
Чим далі в ліс, тим все страшніше альви… Недовго й заплутатись:
– А тепер поясни мені, як та Айред змогла опинитись тут, коли Дорхальвхейм, за твоїми словами, запечатано за завісою? Ну, і цей – рунда карайг разом з нею.
– Ти не зголодніла? – Аларіел усміхнувся мені так, наче це не він тільки-но вивалив на мене купу не надто приємної інформації.
– Коли я опиняюсь у несприятливій для мене ситуації – я нервую, – не розділила його настрою ні на пів посміху. – А, коли я нервую – в мене зникає апетит. Тож, віддам перевагу вгамувати свій інформаційний голод. А він, судячи з розповіді, може виявитись просто бездонним.
Тепер вже нервово сміхотнув альв:
– Аліен! Розповідь може виявитись довгою настільки, що ми помремо зовсім з іншого голоду, так і не наситивши твій інформаційний.
– Ти не хочеш відповідати на це питання? – миттю підозріливо напружилась я.
Він ледь очі не закотив:
– Я лиш хотів запропонувати невелику перерву.
– Гаразд. Але спочатку я хочу почути відповідь.
Окинувши мене докірливим поглядом, Аларіел продовжив:
– Айред не належить до дорха. Вона – свартальв. Саме це дає їй можливість звідти вислизати, хоча й з великими труднощами. А вже потім вона може прокласти шлях й для деяких істот, але не для самих дорха – їх завіса не випустить.
– То вона й до замку може проникнути? – рівень захоплення цим світом в мене катастрофічно падав, абсолютно пропорційно тому, що я дізнавалась.
– Не може! – якось аж надто різко заперечив Аларіел. – А от підкупити когось змогла. Охорона зараз й з’ясовує – кого? І як він примудрився пронести крізь захист магічну істоту з такими низькими енергіями?
– А чому не може пройти вона? – все ж таки мене хвилювала власна безпека. Не хотілось ставати хронічним міжпросторовим безхатьком.
– Тому, що в захист замку вбудовано закляття розпізнавання конкретно її, – кинув він досить злим тоном.
Схоже, та Айред викликала в нього справжню лють. Хотілося б знати, через що більше: через втрачені двадцять п’ять років зі мною? Чи через зруйноване кохання до неї? Але дізнатись це мені не скоро, мабуть, пощастить, якщо взагалі ризикну поставити питання таким прямим чином.
А вже за хвилину до оранжереї хтось постукав й почулось: «Кано* Аларіел! Ми знайшли», – тож, з питаннями доведеться зачекати.
*кано – з ельфійського – вождь, правитель.