3.2

Я одразу ж пошукала очима, де б присісти, бо такі новини аж з ніг збивали. І хай би він це просто сказав, але ж я бачила реакцію рослин! Єдине, що бентежило й сіяло сумнів – це водорості. Коли вони мене вперше сповили й до нього піднесли – кому вони корились? Я ними точно не керувала.

Дуже швидко посеред кущів квітуючої азалії знайшовся диванчик – до нього я й подибала майже на негнучких ногах. Ну, такі новини кого хочеш пришиблять. Мало було мені дізнатись, що дійсно існують інші світи, втрапити до одного з них, отримати нареченого, про котрого ні сном ні духом, так ще й дракон у навантаження прикладався! Але й цього виявилось недостатньо.

Впавши на диван, забула про всі можливі правила етикету й, склавши руки на грудях, підібгала ноги під себе:

– Коли водорості мене зв’язали – керував ними ти? – зиркнула з-під лоба на альва.

Наблизившись, він теж опустився на диван, але трохи на відстані. Правильно: так явно обом буде спокійніше.

– Я, – не став спростовувати мою здогадку він. – Але вони коряться мені лиш тому, що тебе не було надто довгий час й доглядати за ними доводилось знову ж таки мені.

– За ними потрібен особливий догляд? – здивувалась я, не уявляючи, що ще треба водоростям, окрім того, що в них вже й так є.

– Вони – магічно створені, – ошелешили мене вже навіть не знаю вкотре. – Тобою, – ну, рахувати свої ошелешення не буду – багато разів. – Їм потрібна не лише вода, а й магічна енергія, – додав, хитро посміхаючись Аларіел. – До того ж, споріднена саме з землею. Доводилось приносити в накопичувачах.

– А ці? – окинула поглядом буяння зелені й квітів довкола.

– Вирощені тобою, але збережені також за допомогою магії землі.

Хотіла б я це все згадати, але, чесно, в жодному закутку моєї пам’яті не ворухнулось нічого. Реакція рослин на мене, звісно, щось могла б довести, якби не одне «але»: весь цей час ними також опікувався Аларіел й вони слухають його – чому б не коритись й надалі? Наказав – повернулись до мене. Ще наказ – і зв’яжуть.

– На твоєму обличчі – сумніви, – пронизливо дивився він на мене. – Не мовчи.

– На сьогодні – ці рослини коряться тобі, – вирішила дійсно не мовчати.

Аларіел якось хитро всміхнувся:

– Ці – так. Тоді згадай свою прогулянку до лісу. Верба, під якою ти ховалась – чому вона тебе захищала?

Один-нуль на його користь! Тут мені крити було нічим. Дерево реально мене й прихистило, й захистило. В усякому разі – намагалось, поки ті чудовиська йому безжально віття не повиривали.

– Це ти мені скажи, – вперто гнула свою лінію. – Може, ти й на ліс впливаєш.

Аларіел весело розсміявся:

– Не до такого ступеня, – його яскраво-блакитні очі сяяли, буквально випромінюючи радість. – Частково, – додав він, як мені здалось з якоюсь хитринкою. – В усякому разі, на ту вербу я точно не впливав: мене на той момент поряд не було.

– І, як це відбувається? Я… просто розмовляю з деревом?

– Конкретно в тому випадку, ти розбудила кранда, а вже він розбудив сутність самої верби.

Здавалось, що моя голова зараз просто розпухне від такої кількості інформації, котру доводилось виколупувати з усіх своїх найвіддаленіших шпаринок. Наскільки я пам’ятала, кранди – це такі лісові істоти, що живуть посеред коріння, або в дуплах дерев. Й характер в них дуже нелегкий. Але, якщо заслужити їхню симпатію, то завжди прийдуть на допомогу. Схоже, цей – точно симпатизував мені тій. 

– А ці кущі й квіти? – кивнула на оранжерейні зарості.

– В них живуть піллівігіни, – підкинули мені ще шматок інформації.

Який же цей світ густозаселений! Куди не кинь – в когось влучиш. Навіть квіти не просто квіти.

– Це – їхні духи? – щось таке згадалось з цього приводу.

– Котрі прижились тут завдяки тобі.

Та я тут ціла королева квітів місцевого розливу, як послухати!

– Я бачу, ти вже щось згадала? – надто рано порадів альв.

– Згадала я лиш те, що читала свого часу у своєму світі, – підрізала його крильця – не встиг й стрепенути ними. – Всі, кого ти назвав, згадуються в ірландських міфах про народ Туата де Дананн.

– У твоєму світі збереглись історії про наш народ? – з щирою цікавістю слухав він мене.

– Дещо, – не стала надто заглиблюватись в тему, оскільки цікавило мене зараз зовсім інше: – Але я хотіла б знати, хто й навіщо намагався мене вбити?

– Тебе не вбити намагались, – враз спохмурнів Аларіел. – Підкорити твою сутність новій хазяйці тіла. А, коли це не вдалось, вижбурнули туди, звідки так просто не повернутись.

– І що ж я зробила тим, хто це провернув?

– Не ти, – порадували мене, хоча й не певна, що це був привід радіти. – Я, – альв важко перевів подих. – Сто п’ятдесят років тому сталась війна між Альвхеймом і Свартальвхеймом з одного боку, й Дорхальвхеймом з іншого. Я командував об’єднаними військами, але перемогти тих, хто надто загрався з темною магією, було не просто, й довелось піти на хитрість, виманивши основні сили супротивника на бій в той час, як я з невеличкою групою змогли проникнути до головного святилища дорха, заблокувати й викрасти основне джерело їхньої сили, що було створено штучно. Після цього військо Дорхальвхейму було розбито, завісу між нашими світами – запечатано, а джерело сили надійно сховано мною особисто, – він кинув на мене погляд й миттю відвів його, наче відчував провину за те, що сталось зі мною тією. – Але вони постійно намагались повернути його, щоб отримати сили для розриву завіси. Не маючи змоги вирватись, дорха знайшли спосіб зв’язуватись зі своїми прибічниками, котрих, на жаль, не просто відстежити всіх. А вже ті намагались дістатись інформації про сховище. Навіть дружину-шпигунку мені зуміли підсунути, а я не скоро здогадався про її справжні мотиви, – Аларіел скреготнув зубами, чому я сильно здивувалась, вирішивши, що в кого-в кого, а в нього нерви сталеві. – Саме вона згодом зайняла твоє тіло, спробувавши й твою сутність прибрати до рук, й знов ризикнула розвідати про сховище. Але без твоєї присутності в тілі імітувати тебе вона не змогла.