Сльози лились у два потоки, зупинити які мені не вдавалось ніяк. Ще й здригатись почала. А, коли мене розвернули до себе й до грудей притисли, то вже зовсім розпливлась калюжею. Ревіла, мабуть, як ніколи в житті не ревіла, та так, що сорочка Аларіела дуже швидко стала мокрою, наче він і в ній плавав. Дякувати, хоч не заспокоював. Точніше, якщо й заспокоював, то мовчки: просто гладив по спині й періодично цілував у маківку. Ну, а що він ще міг зробити з такою зливою?
Хоча, зміг:
– Давай повернемось у воду, – промовив так тихо й лагідно, що мені ще більше розплакатись захотілось, оскільки від колишнього таких інтонацій навіть і не чула, як виявилось тепер. – Тобі все ж варто заспокоїтись, а я буду просто поряд. Обіцяю: навіть пальцем не торкнусь.
А це вже була серйозна обіцянка! Градус моєї злості й ненависті до нього значно поменшав, опустившись від відмітки «вже парує й зараз рвоне» до «ще гаряче, але терпіти можна». Сліз теж значно поменшало й дихати одразу ж стало легше.
– Угу, – кивнула, не підводячи голови.
Поки я витирала сльози й шморгала носом, альв швидко роздягнувся й стрибнув у воду, одразу ж відпливши від берега. Відвернувшись, почала й собі скидати одяг. Таке собі прикриття, як і спроби сховатись від незрозумілого: я ж його не бачу, а що вже бачить він – його проблеми.
Довго не роздумуючи, наблизилась до води й стрибнула, одразу ж занурюючись вглиб: все ж таки мене зацікавили ті водорості. Десь майнула думка, що варто бути дещо обережною, бо ще на дно потягнуть, але відмахнулась тим, що ними цей недоельф керує, а я йому, схоже, живою потрібна. А цікавість – моя друга натура.
Як виявилось, квітуючі водорості були не так й глибоко – метри три від поверхні, але ж які гарнющі! Їхні пелюстки здавались об’ємними й ніби наповненими водою, в якій постійно спалахували іскорки, через що й озерце наче іскрило. Страшенно хотілось торкнутись і… я не утрималась. Та не встигла й пальцем зачепити квітку, як вона різко рвонула до моєї руки й оповила її своїм стеблом так, що рвонувши назад, я зрозуміла, що встряла.
Десь до горла підповзла паніка, нагадуючи про далеко не нескінченні запаси кисню в легенях й ліміт часу на перебування під водою. Хотіла вже перервати стебло, та до мене підплив Аларіел й жестом показав, щоб не смикалась. Потім випустив з руки якусь блакитну хмаринку просто мені в обличчя, а я й ухилитись не встигла. Та, як тільки вона вкрила мій ніс й рот, я зрозуміла, що можу дихати й під водою! А такі дива мені до вподоби.
Жестом альв показав, що я маю погладити квітку. Подивилась на це скоса, але вирішила, що як вона ще й досі мене не з’їла, то від погладжування пальця не відкусить, й потягнулась гладити. За мить мене відпустили, навіть радісно помахавши самою квіткою. Мій внутрішній експериментатор одразу ж поліз до іншої квітки, й все пройшло так само. Таке враження, що вони вітались зі мною таким чином, а натомість вимагали пестощів. Ну, прямо домашні улюбленці!
Награвшись вдосталь під пильним наглядом Аларіела, я нарешті виринула на поверхню, й ледь торкнувшись повітря, хмаринка з обличчя просто розчинилась в ньому. Поряд виринув й альв.
– Я бачу питання у твоїх очах, – стримано усміхнувся він.
Та ще б він їх там не бачив! Їх було стільки, що й в очах не поміщались, виплескуючись зовні.
– Чому у водоростей така реакція на мене? Чи вона на всіх така?
– Тобі вже легше? – замість відповісти – запитав сам.
Іншим разом, мабуть, огризнулася б, що взагалі-то я спитала першою, але зараз й не хотілось навіть. Це джерело та всім до ванної – ніяких тобі стресів!
– Начебто, – відповіла все ж не певно.
– Тоді, пропоную переміститись до оранжереї: там ти зможеш отримати часткову відповідь й без мене. А я роз’ясню все, що залишиться незрозумілим.
Інтриган! Знав, як зацікавити. Отримавши від мене погоджувальний кивок, він підплив до берега й, спершись на його кам’яну поверхню, легко вистрибнув з води, одразу подавши руку й мені.
Є все ж таки приємні моменти в цьому світі: одне закляття й ти суха. Зачіска, щоправда, залишає бажати кращого, але то вже можна самій поправити тим же гребінцем… Якщо не побоюсь його в руки взяти після сьогоднішнього.
– Прошу! – галантно подав він мені руку, коли наш одяг повернувся на нас.
Ми вийшли з печери, мовчки проминули її коридори й вийшли до замкових. Тільки повернули явно не туди, звідки мене привели.
– Я… ось в цьому буду розгулювати замком? – спитала, як тільки впевнилась, що прямуємо ми не до моїх апартаментів.
– Тут поряд, – кивнувши на великі вітражні двері, до яких ми наблизились, альв й прочинив їх, запрошуючи жестом увійти. – До того ж, ти вдома, Аліен, навіть, якщо ти не хочеш цього визнавати.
– Наскільки я пам’ятаю, ти казав, що ми були лиш нареченими, – не спішила я йти всередину, знов керуючись своєю впертістю.
– Ми будемо обговорювати це в коридорі? – озирнувся він на пару охоронців, що стояли біля протилежних сходів.
Згодна. Не найкраща ідея. Увійшла всередину й потрапила наче на початок літа, коли ще не жарко, і все ще квітує. А фраза Аларіела про те, що я отримаю хоча б часткову відповідь, втілилась миттєво: не встигла я увійти, як всі квіти буквально розвернулись в мій бік й мене всю обдало приємною сумішшю ніжних солодкуватих ароматів. Це всі рослини на мене так реагують?
Озирнулась на свого нібито нареченого:
– Що зі мною не так?
– Не так? – на його обличчі відобразилось відверте здивування. – З тобою, якраз, все так, й вони всі, – змахнув він рукою в бік рослин, – повне тому підтвердження.
– І що це означає?
– Тільки те, що ти – одна з найсильніших магів землі.