Глава 3. Ти все згадаєш

Мій начебто  наречений, роздягнувшись до легких штанів (дякувати, хоч їх залишив), стрибнув у воду, навіть не обертаючись на мене. Так боявся збентежити своїм довершеним виглядом? Ну-ну. Можна подумати, що тепер не бентежив: вода ж бо абсолютно прозора, а штани миттю намокли й облипли всі його красоти. Чудово! З моїми буде те ж саме. І він про це знає.

Зробивши кілька гребків, альв озирнувся:

– Вода чудова, – на його вустах вигравав хитрий осміх. – Ти завжди любила це джерело.

Першим бажанням було огризнутись, але стрималась: чи то режим ввічливої дівчинки увімкнувся, чи й справді атмосфера тут й без водних процедур заспокоювала. Тільки зараз збагнула, що повітря просякнуте приємним квітковим ароматом. Схоже було на суміш чайної троянди з мускатною шавлією, й аромат обох я обожнювала. Гаразд. Я поплаваю.

Демонстративно скинула шовкову накидку. Повільно почала знімати мереживну сукню, й все це під пропалюючим поглядом Аларіела. Зависнувши посеред озерця, він очей не зводив з мене. Здавалось, поглядом роздягнув би швидше, якби міг. Хоча, хто його знає, якою магією він ще володіє: може, й зміг би.

Та, залишившись в нічній сорочці й спідній білизні, я трохи призамислилась: він ці двадцять п’ять років вірно чекав на повернення своєї нареченої? Чи хто ж утримається такий довгий період? Тобто, зраджував єдиній, коханій, якщо йому вірити. То це ще й суперниці намалюватись можуть? Мені ще бабських скандалів не вистачало. Чи ельфійки… альвійки… вище за подібні з’ясування стосунків? Просто отруять та й все.

– Мене боїшся? – вирвав мене з роздумів його вкрадливий голос.

А, якщо дійсно вірність зберігав? Та він же накинеться на мене! Присівши на кам’янисту поверхню, опустила в озерце ноги: схоже, тут глибина починається одразу ж біля берега. Зате навіть дно видно, хоча воно й було здебільшого вкрите дивними квітуючими водоростями, що повільно коливались в такт руху води, котру збурював Аларіел.  

– Аліен, – підплив він до мене. – Невже ти думаєш, що я можу спричинити тобі якусь шкоду?

Навіть сперечатись з приводу імені не хотілось вже. Дійсно так джерело впливає? Чи звикати починаю?

– Звідки я можу знати: хто хоче мені нашкодити, а хто хоче захистити? – зовсім вже розслабившись, почала бовтати ногами у воді. – Ти нічого не розповідаєш.

– Я пообіцяв розповісти, коли ти заспокоїшся й зможеш адекватно реагувати на почуте.

– То я не адекватна? – на диво, я й не обурилась. Це не джерело тиші – це просто суцільний антидепресант!

Альв усміхнувся. Якось тепло, по-доброму.

– Ти завжди була надто емоційною.

От тут я йому вірила: малась в мене така риса. Могла не те, що завестись, а вибухнути з чверть оберту. В дитинстві в моєму дворі більше хлопчаків було, аніж дівчаток, то й мусила доводити, що я аж ніяк від них не гірше, не слабше, не дурніше. От і звикла заводитись.

– Якщо мене не провокувати – я спокійна.

– Як виявилось, на світі існує дуже багато речей, котрі здатні тебе спровокувати, – насмішкувато хмикнув альв.

– Тоді, навіщо мудрому альву така емоційно нестабільна особа та ще й з відбитою пам’яттю? – впершись ліктями в коліна, вмостила свою нерозумну голівоньку в долоні, споглядаючи яскраву блакить альвійських очей. От чому вони такі гарні? І я не лише про очі.

– Може, тому, що він кохає її? – і це теж було не про очі.

І, поки я, як причарована, задивлялась в ту лазур, цей нахаба встиг спритним рухом вхопити мене за руки й смикнути на себе, затягуючи у воду. Шубовснула ледь не з головою, але зануритись мені не дали. На диво, джерело виявилось теплим – тільки ніжитись в ньому. Й, схоже, хтось не лише ніжитись хотів: мене притягнули до міцних чоловічих грудей:

– Як же я скучив за тобою, мо ґра.

Ну, він, може, й скучив! Та я не встигла! Загрібши долонями воду, плеснула йому в обличчя й відштовхнулась, вислизнувши з обіймів. Розвернувшись, понеслась до протилежного берега, та мене раптом чимось сповило й понесло назад. Поки це щось тягнуло, встигла роздивитись: водорості! Оті мирні з квіточками пов’язали мене по руках й ногах й доставили за якусь хвилину до нахабних рук недоельфа! До речі, вуха в нього виявились все ж трохи видовженими, хоча в очі це й не кидалось.  

– Я ж просила! – розлюченою скумбрією смикалась у досить міцних лещатах якоїсь озерної трави! – Це так ти уявляв моє заспокоєння?!

Тримаючи в обіймах щось середнє між русалкою й королівською коброю, Аларіел ніжно збирав губами краплі води з моїх щік, щекочучи їх своїм шепотом:

– Я лиш сподівався, що хоч щось пробудить твою пам’ять, мо ґра. Але ти надто вперто тримаєшся за своє примарне життя в іншому світі. А я просто хочу відчути тебе. Я марив цим двадцять п’ять років.

Після останніх слів я злякано завмерла: це вже було схожим на манію. Що, як я втрапила до рук тутешнього маніяка? Може, він й помішаний на мені, чи тій, на кого я схожа, але рівень маніячності від цього меншим не ставав, що дійсно лякало.

Його ледве відчутні цілунки раптом припинились:

– Я злякав тебе? Пробач.

Миттю зникли водорості, й він просто відпустив мене. Ну, а бажання плавати також зникло миттю, і я швиденько вистрибнула дельфінчиком на поверхню. Поки бігла до одягу, відчула, як огорнуло чимось приємно теплим й моя сорочка, як і волосся висохли не встигла й кліпнути.

– Гадаю, так буде зручніше одягатись, – долинуло мені в спину начебто й смішливим, але водночас сумним голосом.

Поки натягувала на себе вбрання, намагалась вхопитись хоч за якусь розумну думку. Та в голові залишились лиш перелякані й обурені. Припускала, що йому болить. А мені? Мені без спільних спогадів як? Мені, котру тільки-но колишній підступно підставив, а про нинішнього ні сном ні духом? Що я маю відчувати, коли загубилась і в часі, і в просторі! В останньому так точно.

Одягнувшись, так і завмерла спиною до джерела. А куди йти? Дорогу я ще не вивчила, а блукати не хотілось. І в очі ті яскраво-блакитні дивитись теж не хотілось. Хоча, брешу: тягнуло ними милуватись, як на зло.