2.4

– Хтось дуже хотів остаточно заблокувати твою пам’ять, – поморщився альв, окидаючи прискіпливим поглядом кімнату ще раз. – Ходім, – пропустив він мене вперед.

В спальні по моєму ліжку, можна сказати просто-таки пихато, розгулював мій дорогоцінний драко-ворон. Блимнувши на нас своїм фіолетовим оком, він задоволено кракнув й проскрипів:

– Ну, якщо за тобою є кому наглядати – я полетів.

Не встигла й рота розкрити, вирішуючи, чи зупинити, чи зволити дати вольну, як він вже зник. Ворон – птах вільний, хоч і драйохта. Нічого, ще відловлю.

– Так я слухаю, – розвернулась до Аларіела.

А він просто нахабно жер мене очима, абсолютно не переймаючись тим. що я при цьому відчуваю:

– Ти чарівна, Аліен, – наблизившись майже впритул, він потягнувся пальцями до моєї щоки, а мене наче струмом пробило: не хотіла я зараз нічиїх доторків! Й відсахнулась.

– Можливо, Аліен й була твоєю нареченою, – відступила ще на крок. – Можливо, навіть, була не проти таких фамільярних стосунків, але я – не вона! Тому, будь ласка, тримай свої руки при собі.

Знов його обличчям майнула усмішка, схожа, скоріше, на болісну гримасу, але наполягати не став:

– Я проведу тебе до джерела, й тільки після нього будуть серйозні розмови – тобі потрібно заспокоїтись.

Заспокоїшся тут! Один гад зрадив й обікрав. Другий – викрав. Третій – без кінця темнить й нічого не розповідає. Який спокій?! Та, можливо, він має рацію й мені краще заспокоїтись, щоб тверезіше глянути на все те божевілля, що зі мною відбулось. Хоча, яка тверезість, коли подібне й п’яною не уявила б! Одна річ в книжці вигадувати щось магічно-екстравагантне, й інша – самій в таке вляпатись.

Як же хотілось зараз притулитись до когось рідного! Хто прийняв би тебе з усіма твоїми проблемами й негараздами. Просто вислухав хоча б. Та, схоже, поки найближчою істотою для мене тут є той непосидючий драйохта, а до нього не сильно притулишся. Тулитись же до цього типа мені поки не хотілось.

– Ну, веди, – кивнула на двері.

Альв, намагаючись утримувати на обличчі усмішку, подав мені руку й не зрушив з місця, поки я не вклала в неї свої пальці. Яка ж впертість! А за дверима стояли ще двоє й, судячи з темного волосся, це були свартальви.

– Перевірте тут все ще раз! – віддав наказ Аларіел, змушуючи мене нервувати дещо більше.

Проте, помітивши мій занепокоєний погляд, поспішив заспокоїти:

– Це просто пересторога, мо ґра.

Я ледь не спіткнулась: з ірландської «мо ґра» означало «моє кохання». Колись докладно їхньою міфологією цікавилась, мріючи написати книгу про ельфів. Домріялась… Зрештою, удала, що не зрозуміла, або ж не почула. Хоча, питання мови було дуже цікавим: а як я їх розумію? Чи, справді, моя сутність звідси родом і пам’ятає деякі речі автоматично?

Тішило лиш те, що оте «мо ґра» пролунало в чужій присутності, а, значить, мій статус було чітко визначено. Обнадійливо. Трохи. Якщо тільки мій наречений не змусив всіх ламати переді мною комедію, поки не отримає від мене те, заради чого аж так заморочився. Чекати двадцять п’ять років, щоб провести далеко не простий, як я розумію, ритуал, заради повернення нареченої?! Ні, ну, в книжках й таке бувало, але хто сказав, що мені пощастило саме так? Якби не спроба нападу, може, й повірила б. Але ж навіщось мене звідси випхали? Чи сама втекла?

Останнє починало нервувати все більше: мову я, виходить, згадала, а своє «велике кохання» – ні. А мало б хоч щось смикати десь там бодай в самих глибинах душі. Чомусь не смикало. Тільки бісило. То, може, варто дослухатись до себе й не розвішувати вуха? Зрештою, коли я рвонула до лісу, мій милий наречений мене чомусь не зупинив. Дійсно не вірив, що в мене вистачить дурощів туди поткнутись? Навряд чи моя колишня сутність надто відрізнялась від мене нинішньої: мав би знати, що вистачить. Чи не так вже й переймався мною, щоб летіти миттю слідом? А врятував, оскільки потрібна для чогось іншого. І як про це дізнатись? В замку точно ніхто не розповість – тільки власну пам’ять допитувати. Що ж, допитаємо.

А тим часом мене вивели з коридорів замку до печерних. Вони, щоправда, були теж облагороджені, але залишались більш природними, хоча й не ставали від цього гіршими. Навпаки: від них віяло справжньою чарівністю. Місцями зустрічались просто-таки «зарості» кристалів здебільшого блакитного й зелених кольорів, але один раз зустрілись практично «кущі», схожі на турмалінові. Та тут рай для ювелірів! Аж очі розбігались. А внутрішня підсвітка змушувала їх розкидати довкола різнокольорові відблиски, створюючи неповторну казкову атмосферу.

Схоже, мої очі теж «горіли» від цієї красоти так, що помітив й Аларіел:

– Ти любила тут бувати. Кристали насичують енергією, особливо свартальвів, чия магія ближче до землі.

Дякую за інформацію, милий! Знатиму де підзарядитись за необхідності. Ще б зрозуміти – як? Треба місцевою бібліотекою поцікавитись: будь-яка інформація зайвою не буде.

Ми увійшли до печери, і я ледве утрималась, щоб не завищати від захвату. По периметру її оперізували великі розетки з бірюзових, смарагдових й аквамаринових друз різних розмірів: від низеньких – не вище коліна, й до таких, що ледь не сягали стелі, а вона була метрів під десять. І все це пульсувало м’яким приємним світлом, що ковзало по кришталево чистій воді джерела, а, точніше, невеличкого озерця, створюючи просторові візерунки над його поверхнею.

Страшенно хотілось стрибнути в нього з розгону! Що-що, а плавати я любила. А посеред такої красотіні й жила б!

– Прошу! – альв вказав на гладенько відшліфований камінь, схожий за формою на пуфик.

Як я зрозуміла, мені пропонували роздягтись. Ні, ну, я розуміла, що плавати в одязі не надто зручно, але роздягатись під таким палаючим поглядом фактично незнайомця – бажання чомусь не було.

– Я вмію плавати, – спробувала натякнути, що контролювати цей процес необхідності немає.

– Я знаю, – схоже, натяк або не зрозуміли, або ж проігнорували, що було ближче до істини.