2.3

За дверима в куту знаходилась практично ще одна кімната, але для одягу на будь-який смак: від урочистих суконь до костюмів, в яких було б зручно тим самим лісом бігати, де я вже встигла відмітитись. Щось схоже на домашній теж знайшлось, хоча для моєї земної домівки – то мало не вечірнє вбрання. Але тут точно є з чим порівнювати, тож, воно виглядало найскромнішим.

Цікаво: це одяг тієї Аліен? Вони ж наче нареченими були з його слів, а вона жила вже тут? Чи в них такі порядки? Чи це для мене швиденько запас зробили? А розмір-то мій…

Ручечки самі потяглись до сукні з найтоншого сріблясто-блакитного мережива й завмерли… А спідня білизна в них передбачається? Проте, скільки не роззиралась, але зі спіднього було лиш те, що, по щастю, залишилось на мені. І хто мене переодягав? Аларіельчик?! От нахаба! Недарма очима роздягав. Дякувати, хоч щось на мені залишив.

Схоже, доведеться й сорочку цю, нічну начебто, на собі залишити, а то плавати в одних бікіні якось не хотілось: джерело – не ванна, дверей може не виявитись, а вона коротенька й не заважатиме. От тільки зараз буду почуватись капустою: сорочка, сукня, хоч і тонесенька, а зверху ще й щось по типу довгої шовкової сукні, але з запа́хом, як в халата, щоб прикрити те прозоре неподобство, котрим лиш чоловіка дражнити. Було б кого дражнити, то неподобством й не вважала б. Але не зараз: не той настрой.

Повернулась до дзеркала й ахнула: мені подобається цей світ! В цьому домашньому вбранні я вже почуваюсь королевою навіть з розтріпаним волоссям. Але краще привести його до ладу.

– Тримай! – ледь не довівши мене до інфаркту, стрибнув на плече (хай би його!) драйохта!

– Ти смерті моєї хочеш? – сіпнулась, ледь в дзеркало не влетівши з переляку. – Передчасної!

– Та тебе оссхарти вбити не змогли! – пирхнув він, випускаючи з лапи в мою долоню якийсь гребінець. – Куди мені – маленькому птаху!

– Що це? – роздивлялась з цікавістю мистецьки вирізаний з дерева гребінь й інкрустований смарагдами.

– Згадав дещо, – злетівши з плеча, вмостився він на дзеркало. – Аліен любила ним розчісувати волосся. Казала, що від нього воно починало сяяти.

– Що ще ти згадав? – інформація від того, хто був пов’язаний зі мною іншою, зайвою точно не буде.

– Поки тільки це, – птах повернувся до мене одним оком, наче оцінював моє вбрання.

– А гребінь де знайшов? – щось я не пам’ятала аби він мені в поле зору траплявся, хоча мав чіпляти око.

– На столику біля ліжка.

Я завмерла, чомусь не ризикуючи торкатись волосся цією гарною цяцькою, оскільки точно пам’ятала, що на столику нічого не було. Взагалі. Ще й подумала, що тацю з наїдками можна було б туди поставити, а не на ліжко. Там було пусто!

Якось одразу стало незатишно. Або ж мій помічник мене комусь здав, або ж це був не він. Але, щоб вийти з цієї кімнатки, мені треба було пройти повз дзеркало, де він й сидів, очікувально подивляючись на мене. І, чомусь мені здавалось, що він обов’язково кинеться.

– Недоельфа того поклич, – кивнула в бік спальні.

– Кого?! – надто вже ошелешено перепитав він, тільки підтверджуючи мою думку, що це був не Теал.

Трохи легше, але не зовсім: проблема з тим, як звідси вийти – нікуди не ділась. Тільки й того, що мій справжній драйохта отримав миттєву реабілітацію. Щоправда, він мені потрібен тут і зараз, а я не знаю, як його покликати. Хоча…

– Теал! – рикнула на самозванця, стараючись не тремтіти голосом. – Аларіела поклич!

– Ти б себе до ладу спочатку довела, – підозріло наполягав птах, – а тоді вже й кликала його. А то на тебе дивитись страшно: пташине гніздо виглядає охайніше.

Огризнутись йому з приводу гнізда я не встигла, оскільки на нього просто зі стелі впав… здається, справжній Теал, а до кімнатки, на моє превелике щастя, влетів Аларіел. Поки справжній драйохта тримав, притискаючи до підлоги фальшивого, альв випустив зі своїх пальців сріблясті цівки, якими самозванця обплело, мов сіткою. Як тільки його сповило, Аларіел кивнув комусь за дверима:

– Забирайте!

Увійшли двоє альвів. Шанобливо схиливши переді мною голови, один забрав фальшивого драко-ворона, а другий обережно якимись щипчиками витягнув з моєї руки гребінець й кинув до невеличкої чорної миски, витесаної явно з каменю. Потім провів по моїй долоні кришталевою паличкою й за нею потяглись, всотуючись всередину, вже знайомі мені чорні цівки. Водив до тих пір, поки не витягнув всі. Ще раз схиливши голову й тихо промовивши: «Ельда Аліен», – він вийшов.

А я втупилась у свого рятівника:

– І що це було?