2.1

Але ховатись під ковдрою довго не вдалось: світ все одно не змінювався на звичний, а до носа тягнулись, й лоскотали його, дуже апетитні аромати. Ще й шлунок-зрадник досить голосно забуркотів, натякаючи, що йому начхати на всі світи разом, аби його коханого вчасно годували! Судячи з голосу, можна було подумати, що не годували тиждень.

– Я вмію бути терплячим, – почувся спокусливий оксамитовий баритон.

Навіть розгубилась, визначаючи, що зараз було спокусливіше: запах смачної їжі, чи ці інтонації? Вирішила, що їжі, й відкинула ковдру. На краєчку ліжка стояла таця, а з неї на мене дивилась… скажімо так – дуже елегантна випічка. Ну, а як про неї ще сказати, коли вона виглядала, як витвір мистецтва? Квіти з тіста та ще й з тонкими пелюстками! Нашим пекарям таке й не снилось. Поряд красувався овочевий салат й щось запечене.

– Я не їм м’ясо! – сердито зиркнула на недоельфа.

Чим його це так порадувало – не знаю, але він аж засяяв:

– Я знаю. Альви його й не їдять. Тут немає м’яса.

Альви? Той… драйохта теж так казав. Вони себе називають так, як їх називали германці? Ну, то нехай будуть альви!

– Я – не альв! – рикнула дратуючись, бо це вже почало мене діставати.

– Ти хочеш сперечатись, чи їсти? – обдав мене яскравою синню своїх очей цей розумник, не втрачаючи усмішки й не переймаючись моїм настроєм. Камікадзе! Оскільки настрій в мене був і вбивчий, і самовбивчий одночасно.

– Я все хочу, – буркнула, тягнучись однією рукою за виделкою, іншою – за випічкою.

– Пропоную розділити ці два бажання, – ошелешив мене він своїм суперспокійним тоном. Залізна витримка! – Спочатку можна поїсти й послухати мене, а потім вже можеш сперечатись, якщо це бажання на той момент в тебе залишиться.

– Це – погроза? – насупилась я, ледь стримуючи своє інше бажання – увіткнути виделку цьому типу деінде.

– Навіщо мені тобі погрожувати? – не знаю, чи здалось, чи його обличчям майнуло щось насмішкувате.

Комусь весело. А от мені виделка зовсім не смішно вже руку пропалювала, натякаючи, що кінцева її мета – аж ніяк не шматочок якоїсь смакоти.

– Це ж ти мене тим монстрам згодувати вирішив! – пирхнувши, все ж увіткнула знаряддя як їжі, так й можливої бійки у шматочок чогось схожого на м’ясо.

Ууу… ця смакота просто танула в роті! В міру солона, з дрібкою прянощів й неперевершеним грибним присмаком.

– Там соус, – кивнув цей тип на невеличку піалку з золотистою рідиною. – Ти його дуже…, – осікся він, помітивши мій роздраконений погляд. – З ним смачніше, – додав, так само усміхаючись.

З підозрою покосившись на той соус, подумала, що якби мене хотіли отруїти, то точно не летіли вихоплювати з-під носа в монстрів, й макнула в нього запечений гриб. А ці альви знаються на їжі! Я б і піалку потім вилизала, якби цього ніхто не бачив, але, боюсь, так мені не пощастить.

– Ти ж мене не зупинив, – ковтнувши шматок потяглась за іншим. – Хоча, знав, що я можу вляпатись в неприємності.

– По-перше, тебе попередили, – нагадав він про мою розмову з драконом.

Я роззирнулась й не знайшла того драконо-ворона. Куди вже зник?

– Він не любить довго сидіти на одному місці, – здогадався про причину безцільного стрибання мого погляду периметром кімнати блондин.

– Звідки мені було знати, що таке Снеахта?! – обурено метельнула виделкою так, що він все ж трохи відсторонився.

– А це – по-друге, – повчальним тоном зазначив він: – Ти навіть не поцікавилась, що на тебе може очікувати в лісі.

– Те ж саме питання: звідки мені було знати, що там може щось очікувати?! – розізлившись на все й одразу, увіткнула виделку в шматок гриба з такою силою, що вона аж скреготнула поверхнею посуду так, що я й сама скривилась від цього звуку. Недоельф – також, судячи з виразу його обличчя. Ну, як же! Тонкий ельфійський… чи альвійський слух! Тепер знаю, чим можна дошкулити в разі чого, але повторювати поки не хотілось. – Я взагалі думала, що все це – сон. Або ж марення. Але наздоганяти мене ніхто не спішив, між іншим.

– Так ніхто повірити не міг, що ти дійсно зануришся в ліс так далеко, – вшанували мене осудливого погляду. – Як тільки я зрозумів, що твоя впертість значно переважає здоровий глузд, помчав слідом.

– Не простіше було зупинити одразу? – наїхала на нього, оскільки мала право: не я себе викрадала!

– Тебе?! – вигукнув він з такою інтонацією, наче знав мене тисячу років, щонайменше, й всю цю тисячу років воював з моєю впертістю. Безрезультатно, при чому. – Як? Зв’язати? Прикувати? – його очі раптом сяйнули хижими вогниками: – До ліжка.

Ні, ну, після таких слів виделка одразу ж отримувала цілком законну ціль, в яку мала б увіткнутись всіма своїми зубцями! Але блондин, точно відчуваючи мій настрій, миттю закинув ногу на ногу й сів так, аби ускладнити процес влучання за адресою.

– От бачиш, – розплився він широким нахабним осміхом, – ти явно була проти. Зате тепер точно знаєш, що варто все ж дослухатись до порад бодай свого драйохта.

– А от з цього місця, – все ж тицьнула бодай в його бік виделкою, – будь ласка, докладніше: з яких пір в мене є якийсь драйохта?

– З тих пір, як його прикликали, щоб відшукати тебе, – ошелешив мене відповіддю цей тип. Аларіел, здається?

– Як можна шукати того, про кого нічого не знаєш, та ще й в іншому світі? – стиснула я губи, сердито усвідомлюючи, що в мене й апетит зник від кількості питань й алогічних відповідей на них.

– Я шукав ту, кого я знаю, – тон блондина набув абсолютної серйозності, й на жартівника він вже не скидався. – Й шукав би в будь-якому світі.

– Це неможливо! – я аж виделку жбурнула на тацю, де вона жалібно брязнула. – Я народилась на Землі. Там і виросла. Я пам’ятаю себе з дитинства, й провалами пам’яті не страждала ніколи!

– Тобі двадцять п’ять років? – спитав так, наче й без мене знав точну відповідь.

– Так!

– Саме двадцять п’ять років тому тебе вижбурнули з Амран-на-Спейре, – голос альва лунав так, наче йому було боляче навіть згадувати про ті події. – Не фізично. Твоє тіло зайняла одна потвора й понині володіє ним. А от твій дух викинули в міжпростір.