Глава 2. З поверненням!

Прокидатись не хотілось зовсім. Було так тепло, тихо. Схоже, народ на турбазі нарешті вгомонився й спатоньки відправився. Хоча, вже й час прокидатись, бо ж сонечко в віконечко! Але розліплювати очечки я не спішила: хотілось ще поніжитись.

– Довго ще валятимешся? – змусив мене здригнутись дивний скрипучий голос.

Наскільки я пам’ятала, то в моєму будинку не мало бути нікого. Навіть прибиральниця приходила пізніше. А я ж наче й не пила, щоб когось сп’яну запустити й не пам’ятати про це. Довелось-таки розліплювати повіки… Краще б не робила цього: стільки я випити не могла!

По величезному ліжку (не знаю… полігон, а не ліжко!) величаво розгулював… ворон?! Ну… виглядав він як ворон, лише темно-синього кольору зі сріблястим блиском по обідку пір’їн, й фіолетовими очима.

І кімната… Ні, я її не впізнавала, хоча, судячи зі стилю оформлення, вона розташовувалась в тому ж замку, де й та, в якій я тут вперше отямилась. Ну, так: згадала… Трохи менша за розмірами, хоча в неї увійшло б з дві трикімнатні квартири, й у візерунках на вітражах було більше теплих кольорів. Все ж інше: чи то кришталь, чи імітація.

Повернула погляд на птаха: не зник. Значить, не мариться. А, якщо й мариться, то надто серйозно.

– Тепер на мене витріщатись будемо, – проскреготів він своїм воронячим горлом, зупиняючись й втуплюючись в мене одним оком. – Що? Не впізнаєш?

Те, що я стільки не п’ю, я вже згадувала, тож, білочка до мене прийти не могла, хоч і ворона. Чи ворон? Не має значення, зрештою. Та дідько ж! Все ж таки то був не сон!

Згадалось все до найменших подробиць: й драконо-кицька, й дракон. І чудовиська в лісі згадались. Й собацюри ті. І нахабний тип, котрий віз мене на якомусь сніговому ведмеді. Господи! Куди я втрапила?!

– Бачу, згадала, – кракнув насмішкувато птах, витягуючи вперед шию й змахуючи при цьому крилами.

– Тебе – точно ні, – потягнула на себе легку, мов пір’їнка, ковдру, що здавалась зітканою ледь не з павутиння. Чим гріла – загадка. – Драконо-кицьку пам’ятаю.

– Кого?! – аж закашляв він своїм пташиним горлом. – Це ти Алліру так обізвала?

Я тільки очима покліпала: дожилась! Розмовляю з птахом. Щось мені здається, що одного разу я таки прокинусь в палаті з оббитими чимось м’якеньким стінами.

– А вона хто? – мій голос ледь не на писк жалібний перейшов.

– Як і я – драйохта, – ляснув дзьобом ворон.

– А це хто? – вже зовсім жалісливо перепитала я.

– Помічник, – з розпачливим «краа» видав ворон, – магічний.

– Чий?

– Вона – Аларіела. А я – твій, – ошелешивши мене відповіддю, він підскочив і ще й дзьобнув у руку.

– Айййй! – смикнулась я, зариваючись під ковдру з головою, ніби це могло щось змінити. – За що?!

– Якби тебе зжерли в лісі – я б теж загинув! – смикнув він мене за волосся – єдине, до чого йому вдалось дістатись.

– Звідки я знала! – обурилась, не висовуючись з-під свого укриття.

– А я тебе попереджав! – ворон примудрився ще й за вухо мене вщипнути.

– Коли?! – спробувала я повністю натягнути на голову ковдру.

– На подвір’ї, – пробубнів він, вхопившись дзьобом за краєчок покривала й потягнув його з мене.

– Там тільки дракон був! – пирхнула я, міцніше впиваючись пальцями у ковдру й сподіваючись, що ця, найтонша у світі, тканина не розірветься.

– Мені тут обернутись? – прибив мене черговою новиною птах. – Тільки, боюсь, ти залишишся без апартаментів.

– Зажди…, – висунулась я зовні, – ти… дракон?!

– Наче не глуха, – смішно схилив він голову на бік. – Я що казав? Драйохта!

– А-а-а… дракон? – почуваючись ідіоткою, блимала на нього очима.

– Драконом я можу обернутись, – пояснював таким тоном, наче я дійсно була несповна розуму. – Як і Алліра, – додав, схоже, про всяк випадок, аби додатковими питаннями не закидала.

Наївний! В мене питань на рік вперед!

– То всі магічні помічники – дракони? – з’ясовувати, то все.

– Я ж сказав! – дзьобнув він мене в руку, при чому достатньо боляче.

– Та пам’ятаю! – відсмикнула її, зашипівши від болю. – Драйохта! А дракони?

– А дракони тут є справжні.

Казати, що я вчергове ошелешено кліпала очима, мабуть, вже не варто. Дракони. Кицько-дракони. Драйохта. Дописалась фентезі…

– А вони…, – мабуть, вже дуже круглими очима подивилась я на ворона.

– А вони хижі, якщо не приборкані, – продовжив за мене птах. – Альви на них верхи літають.

– Як хоч тебе звуть, помічник? – застогнавши, впала на подушку.

– Теал.

– А де той… недоельф?

У відповідь почувся звук дверей, що прочинялись й до кімнати зазирнув згаданий гад:

– Ти вже прокинулась? – розплився він задоволеною усмішкою.

– Краще б не прокидалась! – пирхнувши, натягнула ковдру на обличчя.