Як не дивно, але дерево раптом зімкнуло своє віття ще щільніше так, що ті істоти мали роздирати його. Проте, тендітні мереживні гілочки щоразу сплітались наново, створюючи мало не панцир. Мені лиш витріщатись залишалось й молити це саме дерево, аби його гілок вистачило мене захистити, а тим потворам не вистачило терпіння їх роздирати. Тільки, боюсь, не з моїм щастям.
І, як на підтвердження моїх побоювань, віття в одному місці таки розлетілось, наче його хто просто вирвав, й під полог влетіло щось високе, кремезне й схоже на живу скульптуру, котру наполовину зліпили зі снігу, а наполовину витесали з криги. От тільки рухатись йому це аж ніяк не заважало. Його очі сяяли біло-синім вогнем, а пальці продовжувались довжелезними крижаними кігтями, що виглядали більш, ніж погрозливо: такими недовго й вбити. І все це рухалось в мій бік.
А мені й протиставити йому нема чого, окрім хіба того кинджала, котрий в мене так і не відібрали. От тільки кинджал не шпага: ним так не пофехтуєш. Але й здаватись без бою я теж не збиралась: якщо пощастить, то хоч кігті підстрижу цьому монстру!
На моє щастя, дерево чомусь намагалось лупцювати цю потвору гілками, дещо ускладнюючи наближення до мене. І списала б все на марення, та якось надто воно реальним здавалось. Тож, покрутивши кинджал в пальцях, заразом розім’яла й зап’ястя, готуючись до бійки.
Коли монстр був вже десь в метрі від моєї стражденної тушки, а його кігтиста рука злетіла, тягнучись до мене, я зробила стрімкий кидок під його руку, пролетіла під нею й, різко розвернувшись, увіткнула кинджал в бік – під ребра. Ну, в людей там точно ребра. А от що було в цього – лише здогадуватись, оскільки лезо ковзнуло наче по тій самій кризі, а мене відкинуло ударом з розвороту, ще й кігті по щоці різонули.
Гострий біль обпік шкіру, а краплі крові віялом впали на білосніжну поверхню, прикрашаючи її яскраво-червоним абстрактним візерунком. Іншим разом помилувалась би, та не зараз, бо під віття влетіло ще одне чудовисько, й було воно від мене надто близько, та ще й друге миттю розвернулось й кинулось. А все, що встигала зробити я – відповзати задкуючи. Ще й кинджал з руки вилетів, коли падала. Ну, от тепер дійсно все… А яка могла б книжка вийти з цього божевілля!
Кігтиста лапа вже тягнулась до мене, а все, що я могла зробити – буцнути її хіба ногою, але це врятувало мені мого життя десь секунд на десять, й мене вже фактично вхопили за грудки, як раптом збоку вистрибнуло щось здоровецьке й білосніжно-волохате з рудими вогниками на вухах. І це щось вп’ялось іклами в руку чудовиська.
Поки я кліпала очима, намагаючись роздивитись свого рятівника, якщо це був рятівник, а не конкурент в бійці за моє тільце, на другого монстра теж стрибнуло таке саме щось. За хвилину цієї метушні я все ж змогла роздивитись, що моїми рятівниками виявились велетенські чи то вовки, чи то собаки. І для них крижані тіла моїх нападників зовсім не складали якихось труднощів: розшматували, наче ті з першого снігу зліплені були! А потім всілись й втупились в мене яскраво-блакитними очима, що сяйвом нагадували очі отих монстрів, котрих вони ж й розідрали.
– Я не їстівна, – впираючись ногами в натоптаний сніг, від’їхала від них на дупці трохи далі й влипла спиною у стовбур свого вже точно перевіреного рятівника, котрий на цих ось не реагував чомусь.
– Вони не харчуються плоттю, – почувся знайомий баритон, й з-під віття трохи збоку з’явився той самий недоельф з напівусміхом на нахабному обличчі, хоча й майнуло в його очах щось схоже на стривоженість. Присівши поряд, він потягнувся рукою до моєї стражденної щоки: – Оссхарт* все ж дістав тебе.
– Руки прибрав! – сахнулась від нього так, що потилицею приклалась об дерево.
В голові загуділо, а в очах почало темніти, хоча не такий вже й сильний удар був.
– Треба вибрати з тебе отруту, – його пальці торкнулись моєї щоки, а в мене вже й сил забракло противитись: помру, то й помру.
Чомусь разом така байдужість накотила, що якби він спробував в моє горло вп’ястись – і не відбивалася б. Мабуть. Та душити мене точно ніхто не збирався: шкірою пронеслось приємне поколювання, а за чоловічими пальцями, котрі він почав відводити в бік, потяглись кілька чорно-синіх цівок. Він струшував їх долу, й в тому місці, де вони розсипались бризками, сніг наче роз’їдало кислотою з тихим шипінням.
За кілька хвилин він залишив мою щоку в спокої й кивнув до однієї з собацюр:
– Мелон!
І хотіла б сахнутись ще далі, та мене міцно тримали дужі чоловічі руки, не дозволяючи навіть відхилитись.
– Я не хочу! – рикнула хрипким голосом.
– Заспокойся! – гримнули й на мене. – В тебе рана на щоці!
– А він її злиже! – їдуче пирхнула на цього розумника й покосилась на те сніжно-волохате чудовисько, що тягнулось до мене своєю ікластою мордою.
– Саме так! – підтвердили те, чого я й боялась. – Ку-ши* здатні зціляти поверхневі рани миттєво, на відміну від мене.
Зрештою, мене просто силою позбавили можливості смикатись й вертіти головою, а великий гарячий язик чудовиська проїхався моєю щокою. На диво, з його рота нічим не тхнуло, а щока миттю припинила саднити. Ну, хоч щось позитивне серед суцільного жаху. От тільки мене замість того, щоб відпустити з обіймів, підхопили на руки. Й хотіла гордо виборсатись, та щось така слабкість розібрала, що вирішила все ж дозволити себе нести. Тільки пальчиком в сніг тицьнула:
– Кинджал… Десь там.
– Я підібрав.
Тільки скривилась: який уважний! Навіть я не встигла помітити, куди він відлетів. А цей лишень з’явився, як вже й підібрав.
– Подякувати не забудь, – нагадав, навіть не дивлячись на мене.
– Дякую! – буркнула, теж відвернувшись.
– Не мені, – насмішкувато хмикнув він. – Мелону.
Помітивши, як я роздивляюсь обох вовко-собацюр, намагаючись розрізнити – котра з них той самий Мелон, глузливо додав:
– Звернутись за ім’ям не пробувала?