1.2

Це тільки я вмію огрібати «щастя» в такій нелімітованій кількості. І от що тепер робити? Тікати? Куди?! Це ж реально не мій світ! Вчергове хотілось завити, чи заскиглити від жалю до себе. А, може, я й досі десь лежу непритомна й мені все це мариться? Сама ж фентезі написала. А начиталась скільки! От і отримала… Ну, а раз все це плід моєї запаленої фантазії, то мені тут нічого не загрожує. Мабуть…

Зараз і перевірю. Якщо це не більше, аніж моя божевільна уява, то в мене все вийде. От і нехай несе – звідки взяв! Чому я маю вірити, що той недоельф сказав мені правду? Навіть, якщо правду, то це була його правда, вигадана знову ж таки моєю непритомною уявою. А моя правда… Щось я вже зовсім заплуталась. Так дійсно недовго прокинутись у сорочці з рукавами, що зав’язуються за спиною.

– Далеко зібралась? – почувся знайомий мелодійний голос не встигла я й ногу занести, щоб бодай крок зробити в напрямку свободи.

Навіть озиратись не стала: я її не бачу, я її не чую! Вистачить з мене й дракона. Повністю проігнорувавши звернення, я кинулась сходами вниз, й те, що мене ніхто не зупиняв, вчергове наштовхувало на думку про моє марення. Ну, не для того ж мене сюди притягли, аби дозволити ось так втекти!

Збігши сходинками, я підлетіла до дракона. Ну, а що: моє марення – мої правила! А, якщо все ж не мої правила, то мене просто зараз з’їдять. Голову точно відкусять, але хай краще так, аніж зі мною тут робитимуть невідомо що.

Я озирнулась: дійсно ніхто не женеться! Аж прикро стало: це я таким непотребом виявилась?! Та й по тому! Піду геть!

– Віднеси мене назад! – заявила я дракону, що з цікавістю спостерігав за моїм наближенням до нього.

Треба було бачити його очі після моєї заяви! Вони й так були величезними, як тарелі для тортів. А тут й зовсім поширшали, осяявши мене своїм фіолетовим блиском. Заради справедливості варто сказати, що враження дракон справляв величне. Розміри – то одне, а от його вигляд – красунчик ніжно-блакитного кольору з лусочками, по краю яких йшов сріблястий обідок, що вигравав іскорками, як тільки на нього падало хоч яке світло. Тільки картини писати! Шкода, не вмію.

«Тебе не сповістили?» – пролунало просто в моїй голові, змусивши мене смикнутись з переляку. Мені ще голосів не вистачало у свідомості! Проте, відповіла все ж подумки:

«Про що? Про те, як ти нахабно мене викрав?!»

«Та ти сама-самісінька була! В кого ж я тебе вкрав?!» – нахабно обурився дракон.

– Що?! – тут вже я обурилась, миттю забувши про розмову подумки, й буквально заволала: – Я – не річ! Я там жила! Поверни зараз же!

«Велика втрата! – хмикнув він. – Житимеш тепер тут. Замість тієї халупи – цілий замок! Що тебе не влаштовує?»

– Все не влаштовує! – розлючено тупнула я ногою по снігу – ефект був той самий, що й кулаком по м’якому ліжку – ніякий. – То мій дім! Поверни назад!

Репетувала, як навіжена – в житті так не кричала, але щось мене розібрало останнім часом. Як не один гад в житті нагадить, так інший, взагалі, життя переверне! Є ще й третій. Навіть озиратись не стала туди, звідки він міг спокійнісінько за мною спостерігати у віконце. Точніше, віконище!

«Назад вже неможливо, – спокійнісінько пришибли мої сподівання. – Артефакт розкриття завіси працює одноразово, а іншого нема», – дракон спокійнісінько вмостив свою здоровецьку голову на лапи й прикрив повіки, однозначно даючи зрозуміти, що розмову завершено, наче мене тут й не було. А, якщо й була, то так – непорозуміння якесь верескливе.

Ну, не з’їв – й на тому дякую! Піду сама. Он в той лісок, що виднівся за мостом, який вів від замку, що, як з’ясувалось, тулився біля гори.

«Я не їм м’ясо! – пролунало в мене в голові. – А от породження Снеахти – цілком! І не тільки м’ясо. А вона скоро розпочнеться».

Що таке та Снеахта – питати не стала. Мало що він мені зараз наплете! Нічого мої думки підслуховувати! Та й, взагалі! Може, нарешті, до тями прийду, як десь злякаюсь сильно? А то щось це марення надто затягнулось.

Біля моста теж стояла охорона, але й вона мене не зупинила. Дивно це все. Один раз таки озирнулась, щоб побачити, як за мною з ґанку стежить та драконо-кицька. Побіжить зараз доповідати? Чи він й так бачить? То чому ж не зупиняє?! Я, може, й не надто хочу в той ліс, але ж тепер це справа принципу! Гад! Ще один гад чоловічої статі! Як і дракон! Якщо він чоловік, бо під хвіст я йому не заглядала. Ну, ні, то – гадина!

Йшла мостом й косилась по сторонах, щоб не видавати своєї цікавості. Ну, витвір же мистецтва! Все поруччя було витим, неначе білосніжні ліани переплелись зі смарагдовими квітами! Аж торкнутись їх хотілось, але тупала вперед з гордо здійнятою головою. Сто метрів – і я на наїждженій дорозі, що так і тікала до лісу. Чудово! Хоч в снігу тонути не доведеться.

А ліс який був! Наче дійсно хто тонке віття, вкрите снігом, візерунками складав. Ще і якісь сяючі кольорові кульки літали. Потім почало здаватись, що хтось виводить на флейті тонку мелодію. Або ж це вітер так мелодійно завивати починав, бо посилювався. Навіть посеред дерев він вчувався, не надто ними гальмуючись. Й чим далі я йшла, тим сильнішим він ставав. Рівень же мого гонору цілком пропорційно цьому меншав, і я вже подумувала повернути, бо якось марення – маренням, а холодно ставало по-справжньому.  

Та, коли я зрештою дозріла до боягузливого рішення вертатись, здійнялась така завірюха, що я й дорогу втратила. Чи то її так швидко замело, чи я через заметіль залізла в ліс, оскільки дерев явно побільшало на моєму шляху, а не було ж!

Що ж, Алісо! Тебе попереджали про заметіль, як я тепер розумію. Її тут Снеахтою називають? Трохи змінити букви й буде схоже на щось сніжне. Скоро і я стану тут чимось сніжним. Горбочком посеред лісу. Навесні знайдуть. Мабуть. Хто ж шукатиме, якщо й піти не завадили? Той тип постійно називав мене якимось іменем – Аліен, наче. З кимось сплутав? Дракон не ту приніс? Тому, й не зупиняли?