1.1

– Все така ж гарна, – долетіло до мого слуху в той час, як я намагалась виборсатись з противного стану, де мене наче у вату вкутали.

Але це слово рознесло всю ту вату вщент, випалюючи її нещадно. Повіки підлетіли миттєво, і я б за ними підлетіла, та чомусь моє тіло мене не слухалось. Ну, хоч очі корились, проте, тепер мені страшенно хотілось їх заплющити знов й дуже-дуже добре попросити… Господи! Кого?! Різдвяного духа? Санта Клауса? Йоулупуккі? Поверніть мене назад!

Це була точно не турбаза. Немає в нас такого дизайну. Однозначно нема. Навіть одного «блима» вистачило, щоб оцінити масштаб катастрофи. Я лежала… ну-у-у… мабуть, на ліжку, оскільки все ж було досить м’яко, та побачити встигла лиш те, що наді мною.

А наді мною було… навіть не знаю що… Таке враження, що я потрапила у кришталевий, чи крижаний палац. Стеля була високою й сяяла ніжно-блакитним кольором, поверх якого хтось наніс білосніжні візерунки. Масивна люстра, що впала в око першою, дякувати, що не всією своєю масою, теж здавалась витесаною чи то з криги, чи з кришталю. Проте, холод я не відчувала. Зате відчувала чужу присутність поряд. Бачила також. Мигцем. Якийсь блондин. Здається, гарний.

Та до дідька все! Розплющила очі й втупилась у незнайомця. Нахабний тип! З посмішки одразу видно. І дійсно гарний, щоб його… Тільки дивний. Довге світло-золотаве волосся було зібрано у хвоста на потилиці. Ну, та нехай – в нас так теж дехто носить. Очі: я таких яскраво-синіх ще не бачила в житті! Статура – тільки облизнутись. Навіть одяг цього не приховує. А от сам одяг… Я що: до рольовиків якихось потрапила? Ну, мало! Може, хто на свята в ельфів погратись вирішив. Антураж їм вдався. Скільки ж грошей в це вбухали?

На мою радість, тіло почало нарешті реагувати на мій мовчазний репет й заворушило моїми ж кінцівками. Наче всі цілі. Поки я влаштовувала перевірку, цей нахаба витріщався на мене так, ніби вже й одяг стягнув! Хам!

– Я ж казала, що він знайде, – почувся голос з іншого боку ліжка. Жіночий і дуже мелодійний.

Відірвавши голову від подушки, я поглянула туди, звідки говорили й… страшенно захотіла знов впасти назад й, бажано, так, аби відключитись: це вже не зовсім було схожим на рольовиків. А, точніше, взагалі не було схожим: в моїх ногах сиділа…, чи сиділо… Загалом, якась істота. Біла. Вкрита білою лускою. З крилами… Й на голові наче антенки мереживні. А за формою… високолапа кицька. Я б ще могла подумати, що якась авторська іграшка, але ж вона розмовляла!

От за що мені це все? Я навіть шампанського не пригубила! А тут не те, що білочка – повноцінне біле чудовисько! Хоча, з точки зору естетики – гарне.

– До турбази далеко? – пролопотіла я, сподіваючись з останніх сил на те, що це все ж якісь багаті рольовики. Що ж я зроблю: надія вмирає останньою. Моя ще якось смикалась в посмертних судомах.

– Турбаза – це що? – насмішкуватим, але приємним баритоном перепитав блондин.

Кинула в нього спопеляючим поглядом: це ж треба так з людини знущатись?! Мажор недобитий!

– Це те місце, де ви мене підібрали, – як могла стримувала свою злість, сподіваючись, що в мене все ж на нервовому ґрунті щось в організмі сталось й мене вимкнуло, приклавши перед цим галюцинацією.

– Як вам сказати, ельда Аліен, – потер пальцем підборіддя блондин. – Якщо брати пряме сполучення – то година льоту дракона, оскільки завіса між світами знаходиться трохи далі від замку. В іншому випадку – вам взагалі туди вже не потрапити, тому, слова «далеко», чи «близько» абсолютно не коректні.

В якийсь момент мені навіть здалось, що в моїй голові щось ляснуло: мабуть, надія голосно смикнулась в останнє. Колись збиралась писати книгу про ельфів, тож, слово «ельда» було знайомим: здається, воно означало шанобливе звертання. Що таке «аліен» – жодного уявлення. А от згадка про дракона мене злякала. То він мені не примарився?! Чи ці гади голограму створили й так пожартувати вирішили? Багатії з жиру бісяться?

– Послухайте! – підстрибнула я на ліжку й знов впала, бо ж світ довкола мене вирішив пострибати гопки.

– Вам краще ще полежати, ельда Аліен: переніс крізь завісу для людей не минається легко, – на мене подивились навіть зі співчуттям.

– Яка завіса?! – ляпнула я кулаком по ліжку – ефект від цього, звісно, нульовий, але хоч емоції демонструє. – Годі знущатись! Де я?!

– В Амран-на-Спейре, – ошелешили мене відповіддю, чи, скоріше, розлютили ще більше.

– Гадаєте, це смішно?! – все ж таки спробувала я прийняти хоча б на половину вертикальне положення, тому що в горизонтальному почувалась менш впевненою. – Зараз же поверніть мене на турбазу! Там… мене зараз вся наша компанія кинеться розшукувати! – вигадувала на ходу хоч щось, хоча ніяк не могла второпати – задля чого мене сюди притягнули. Сподіваюсь, не на органи розібрати.

– Це неможливо, – спокійно так констатував цей блондинистий гад.

До речі, а чому в нього вуха звичайні? Не повне занурення в образ? А з мене ідіотку роблять! Я таки сповзла з ліжка й, хоча підлога, схожа на справжнісіньку кригу, була теплою, почала шукати свої черевики, котрі, на диво, знайшлись поряд. Натягуючи їх, я сердито пихтіла:

– Посміялись? Й досить!

– А вона не вірить, – почулось з боку ліжка, куди я старалась не дивитись.

Це, як в дитинстві: прикрив очі – ти сховався! Зарився під ковдру, й тебе жоден підліжковий монстр не дістане! Цей, щоправда, поверх ліжка сидів, але я удавала, що його не бачу й не чую. Значить, його нема.

– Де тут двері? – випроставшись, злючим поглядом втупилась я в блондина.

– Тобі немає куди йти, Аліен, – він раптом наблизився практично впритул й нахабно-фамільярно потягнувся рукою до моєї щоки.

Не знаю, що там ще в моєму мозку ляснуло, але я, згадавши всі свої роки занять фехтуванням, вихопила з його піхов досить дорогий кинджал, судячи з інкрустації, й вправно приставила до горла цього гада:

– Не раджу мене чіпати, – мало не змією просичала йому в обличчя, вираз якого був вартий цього мого безумства.