Глава 1. Мана... чи все ж дракон?

Стоячи на містку понад замерзлим озером, я проводжала останні сонячні промені, що тікали десь по за гори. Як і я втекла сюди, де засніжені смереки ревно охороняють тишу й спокій. В усякому разі, саме в цьому місці зараз було тихо. Навмисне обрала будиночок на турбазі, що стояв осторонь: не було жодного бажання брати участь в якихось галасливих святкових заходах, котрі обіцяли святкові проспекти турбази. Хотілось не просто втекти в тишу – розчинитись в ній без останку!

Сонце майже повністю зникло за гірським хребтом, й довелось йти назад до будинку, поки не смерклось повністю. Якась велетенська тінь раптом майнула понад верхівками дерев. Задерши голову, я ошелешено кліпнула очима й заплющила їх на якусь мить, мотаючи головою. Цього не могло бути… Драконів не існує! Це все нерви… Все через того покидька!

Та все ж обережно підвела голову й глянула в небо ще раз: жодних тіней, жодних драконів, навіть птахів не було видно, хоча й не дивно, бо в такий час вони вже мостились спати. Дива не сталось. Казки залишились казками, а я просто довела себе до нервового виснаження й галюцинацій. Тільки цього й не вистачало! Мана якась. Спати треба нормально, а не згадувати того гада! І це не про дракона.

Через нього новорічне свято ризикувало стати для мене найненависнішим днем. В цей день ми познайомились – в цей день розійшлись. Але такого удару в спину я точно не очікувала. Не від нього.

Рік. Цілий рік він допомагав з редактурою книги. Обіцяв допомогти з видавництвом. Пророкував славу. Дивився захопливими очима й, нарешті, покликав заміж. А я літала, мов на крилах від щастя! Книгу завершено. Коханий чоловік поряд. Що ще треба? А треба було лиш очі вчасно розплющити, щоб побачити, як він краде твої файли…

Це було просто мерзенно: чути його зверхній тон, котрим він розповідав, що я без нього ніхто й звуть мене ніяк. Що жодне видавництво не візьме в роботу нікому невідомого автора, а, якщо він ще й підключить своїх знайомих, то мені ніколи тих видавництв й не бачити. А в нього вже є досвід публікації. І це – лиш перша моя книга. Напишеш ще!

Нахабно висмикнувши з ноута флешку, він спокійно рушив до дверей, поки я, як остання дурепа, ошелешено це все перетравлювала, несила навіть спробувати відібрати той клятий носій такої цінної інформації. Лиш, коли почула як клацнув замок, до мого мозку нарешті дотеліпав розмах катастрофи.

Мало того, що зараз розтоптали моє кохання, просто вкрали рік життя з його безсонними ночами, муками над сюжетними поворотами, стражданнями з героями на пару – мене ще й полили брудом, знецінили й зрадили. Й обікрали в прямому сенсі слова: той покидьок ще й вичистив з мого ж ноута всю інформацію по книзі! І флешку з копією забрав…

Я навіть не пам’ятала, скільки так і простояла, немов у прострації. І дуже хотілось запевнити себе, що то був просто дурний сон. От тільки папки з книгою на ноуті не було реально. Прокусивши губу до крові, аж завила. Як?! Так?! Можна?!

Та за першими ж сльозами розібрала страшенна злість: ну, вже ні! Я не віддам цьому гаду своє дітище! Добре, що зберігала копію додатково в Гуглдок. Ну, що ж! Слави захотілось? Буде тобі слава!

Не довго думаючи, зареєструвалась на найбільшій платформі самвидаву й одразу ж опублікувала на ній книгу під своїм іменем. Безкоштовно! Ну, а що?! Я ж молода – напишу ще! А от це гадюччя вже нічого не опублікує! І нехай лиш спробує до суду поткнутись! В мене збереглись всі чернетки, що вела вручну, поки писала книгу. А от чи зможе пред’явити він такі докладні записи?!

Поскидавши, про всяк випадок, все це в сумку, й закидавши свої зошити одягом, зателефонувала до турагентства. За годину таксі вже везло до приватного курортного містечка, де обіцяли окремий будиночок на березі озера, ліс й тишу.

Проте, тиша виявилась досить умовною. З боку турбази долітали звуки музики, співи, галас: народ святкував Новий рік! А я вертілась на ліжку, вкотре намагаючись зрозуміти – як можна було продивитись настільки мерзенного мудака, та ще й закохатись в нього?! Наївна дурепа! Треба було насторожитись ще коли він співавторство запропонував, а потім все в жарт перевів, варто було побачити подив в моїх очах.

Мабуть, лиш за половину ночі я почала провалюватись до сну, але в якийсь момент почувся шерхіт за вікном й на мить велетенська тінь закрила зоряне небо, що аж саме сяяло, немов новорічна гірлянда. Ще й в голові вчувся чийсь голос: «Аліен!»

Підскочила, наче й не спала, й потягнула ковдру мало не на ніс. Це вже було не смішно: видіння, голоси – так і до дурки недовго. І от зараз дуже хотілось до людей: якщо й знесе дах, то хоч не наодинці. Як зовсім вже злечу з котушок, то хоча б бригаду хтось викличе. Ідея здалась цілком робочою, тож, я вирішила її швиденько втілити, пострибавши до шафи.

Зовні було трохи лячно – ніч все ж таки, й тепер я вже шкодувала, що орендувала будиночок на відшибі. Щоб дістатись головного корпусу турбази, треба було перетнути велику галявину й пробігтись посеред смерек. Вдень це не здавалось чимось страшним. Інша річ – глуха ніч. Попри ліхтар, що світив на самому будинку, яскравий місяць та сніг, що хоч як та розсіював темряву, йти лісом, хай і нещасних метрів сто, було моторошно.

Ну, от хто напоумив лізти жити в хащу?! Лісова мавка на мінімалках, хай би йому! А тепер страшно й крок зробити в бік від будинку. А доведеться: краще вже ближче до людей.

Сніг скрипів від морозу й вигравав різнобарвними іскорками, відбиваючи зоряне світло. От тільки мені зараз було не до милувань красотами природи. Все, чого хотілось – дістатись натовпу й заховатись в ньому. Та не встигла я добігти до середини галявини, як звідкілясь стрімко впала велетенська тінь, хапаючи за передпліччя й смикаючи догори. Почувся черговий шепіт: «Аліен», – і моя свідомість підступно вимкнулась…

Вітаю, любі читачі, в моїй новій історії!

Дуже рада, що ви до неї завітали)) Пишеться вона в рамках чудового флешмобу від прекрасної авторки Анні Кос #зимові історії, й під цим тегом вже чимало книг опубліковано.